затримано, і, в подальшому, викрито у скоєнні в Лозовій вбивства хлопця з метою пограбування. Горлова звільнили, а Черкасов та Качанов відбули до Харкова після відрядження, що тривало чотири місяці.

„Не карай невинного, і не залишай без покарання винуватого” – проста та коротка формула, задля виконання котрої начебто й нічого особливого не потрібно. Можна вигадати тисячі гучних гасел і з піною біля рота вимагати, аби їх виконували. Та в який спосіб досягти того, аби кожен чинив відповідно до Закону? Масово тут не вийде тому, що, насправді, кожен сам за себе приймає рішення.

Не знаю чи існує сьогодні взаємний обмін оперативних підрозділів інформацією – зокрема, й у вигляді бюлетнів. В минулому це значно спрощувало роботу із розкриття злочинів даного виду, допомагаючи знаходити аналогії у їх скоєнні. В повному обсязі використовувалися задля цієї роботи масиви викраденого автотранспорту та номерних речей, дактиломасиви та інші обліки, що були в міліцейських підрозділах. Правильним є те, що в законі про поліцію вказана на необхідність їхнього поповнення та використання в роботі.

Хочу побажати поліцейським керівникам повернутися до цієї роботи серйозно – тому, що залишати мільйони нерозкритих злочинів тим, хто прийде їм на зміну, негоже.

Саме у розділі щодо розкриття злочинів минулих років є сенс торкнутися проблеми критерію оцінки діяльності міліції, та й поліції, котра прийшла їй на зміну.

Ця тема „розбурхувала” думки практично всіх керівників МВС періоду незалежності, й на сьогоднішній день вона є актуальною. Саме пошуками вирішення цього питання можливо пояснити програми щодо ввічливого та уважного ставлення до громадян, своєчасності та строків розгляду скарг і заяв трудящих, котрі розроблялися у міліцейський період. „Народ і міліція – партнери”, а також інші новації.

Чесно кажучи, мені завжди більше імпонував вислів про те, що не народ для міліції, а міліція для народу. На мій погляд, його дотримання було б найбільш вірним з-поміж вигаданих програм та розробок.

Напередодні революції 2004 року з’явилося чергове гасло - про „довіру людей до міліції”. Категорія, так би мовити, більш ілюзорно-психологічна, аніж відчутна практично. Результати цього критерію отримувалися шляхом опитування людей, котрі проводилися із залученням певних респондентів самими ж міліціонерами центрів громадських зв’язків, штабів УМВС, чи то представниками громадськості, що невідомо звідки з’являлися. Та, навіть за такого підходу цифра „довіри” не перевищувала 1-2%.

Були спроби обґрунтувати довіру до міліції того часу, що „зросла”, збільшенням кількості скарг та заяв, котрі надійшли на її адресу. „Логіка”, відверто сказати, неначе у тій старій приказці: „Б’є, значить – любить!” тут аналогічно: „Пише, значить – довіряє!” Були навіть генерали з чималою кількість зірок на погонах, котрі віщали з телеекранів про це, хоча збільшення кількості заяв свідчить взагалі про протилежне – про відсутність реагування та відповідного контролю. За цих умов минув „час непевності”, котрий закінчився Євромайданом та ліквідацією міліції.

У щойно створеній поліції знову почали говорити про критерій оцінки діяльності, але вже шляхом посилення довіри за рахунок надання населенню різноманітних послуг. Непевне, все це правильно, однак, не може перетворитися вовкодав, образ котрого уособлюють певні служби (карний розшук, слідство, підрозділи по боротьбі із організованою злочинність, розвідка та інші) на хом’ячка – заважатимуть зуби та кігті...

Добрати одинакові критерії оцінки роботи карного розшуку, слідства, патрульного та дільничного вкрай складно, надто різні вони мають завдання. Хоча й загальну мету вони теж мають. Окрім надання дійсно специфічних послуг населенню, вони працюють над розкриттям злочинів, забезпечуючи особисту та майнову безпеку громадян. Звісно, що обсяг різний, але саме ця робота є тим, що вимагає народ від правоохоронних органів. Власне це і є - головним оціночним критерієм довіри. Однак, і тут потрібні відповідні законодавчі корективи: на кшталт як найшвидшого запровадження в органах поліції інституту детективів, котрі б займалися розкриттям та розслідуванням справ, визначення кримінального проступку, що значно б скоротило навантаження на слідчих та оперів карного розшуку шляхом залучення до розгляду патрульних та дільничних інспекторів.

Сьогодні, на превеликий жаль, під час порушення майнових прав (а це, фактично, 80% від загальної кількості злочинів), збитки, що їх зазнали потерпілі, в повному обсязі не відшкодовуються, навіть у випадку затримання та засудження злочинця. Стосовно цього відсутні будь-які дані, та й у виступах керівників правоохоронних органів про це теж ані слова.

Наразі, саме це докорінно впливає на оцінку діяльності поліцейських, котрі, в підсумку, несуть відповідальність за дії судів, та й адміністрацій місць позбавлення волі, котрі працюють в цьому напрямку як-небудь.

Гадаю, час провести широку кампанію стосовно введення загальнообов’язкового страхування майна, здійснювати котре мають саме державні установи.Це дозволить реально задовольнити майнові збитки потерпілих за рахунок державних коштів, і, як результат – стимулювати всі правоохоронні структури працювати над розкриттям, засудженням, та над тим аби змусити правопорушника відшкодувати борги вже державі, котра виплатила громадянину компенсацію збитку, що його спричинили дії злочинця.

Але, коли робота в цьому напрямку є недостатньо гарною, то завжди можливо зменшити бюджетні асигнування тієї чи іншої правоохоронної структури. Ось і маємо ще один критерій оцінки діяльності поліції ( і не лише поліції) – відшкодування завданого злочинцем збитку – до того ж не потерпілим, а напряму державі. Наразі, аналогічний критерій можливо застосовувати, аби оцінювати діяльність підрозділів по боротьбі із економічною злочинністю.

Звісно, те, про що ми вели мову, не є керівництвом задля того аби діяти негайно, це потребує відповідного обговорення спеціалістами, наукового та законодавчого опрацювання.

ПРО НАЙТАЄМНІШЕ...

Визначення, що його винесено до назви розділу, аж ніяк не є художньою метафорою. У діяльності переважної більшості правоохоронних структур є царина, що незмінно лишається „таємницею за сімома печатками”. „Свята святих”, найголовніший секрет усіх оперативних працівників. Мова, якщо ви ще цього не зрозуміли, піде про агентуру.

Слід сказати, що „зривати завісу таємниці” з цієї теми мені не вперше. На одному з брифінгів, що проводився 2000 року, та був присвячений питанням пошуку людини, що зникла безвісті, я, не очікуючи цього, шокував представників ЗМІ своєю, як видалося їм, „надмірною відвертістю”. Що ж такого було сказано? Дослівно: „На пошуки журналіста