Автор : Рогаль Анатолий Григорьевич "Frencis" Название книги: Буденщина (СИ) Читать на сайте: https://mir-knigi.org/author/rogal-anatolii-grigorevich-frencis/budenshchina-si БУДЕНЩИНА Життя, людське, - це буденна річ, а Кохання - це його свята, Вельми непогано бути в когорті перших, Але набагато краще не пасти останніх (Із спостережень не байдужої людини) ГЛАВА 1 ПОВЕРНЕННЯ МЕРЦЯ Була тепла літня ніч. Час наближався до опівночі. У психоневрологічному санаторії хворі отримавши на "десерт" до вечері "снодійне" давно вже спали непробудним сном. Але із малої їдальні для медперсоналу чувся гомін та веселий сміх. Кому ж не спиться в ніч глуху?!... А не спалося усій чергуючий зміні: лікарю, двом медсестрам, сестрі - хазяйці та .трьом дебелим санітарам чоловічої статі. - Як добре сидимо! - вигукнув черговий лікар, у захваті обвівши поглядом бездоганно сервірований стіл "по-багатому" заставлений всілякими вишуканими наїдками. І високо підняв правою рукою кришталевий келих з відмінним із іменної серії шампанським, але при цьому ні на мить не припинаючи "сходження" вгору по гладенькій ніжці пишногрудої сусідки по застіллю медсестри Каті. (І це явно був не той випадок, коли одна рука не відала, що творить інша, бо варто лише було лівій руці досягнути "межі снігів". То б то краю білосніжних трусиків (самі розумієте, службове становище зобов'язує: білий капелюшок, білий халат ну і таке інше); як голос Нестора Богдановича ледь здригнувся, келих колихнувся, але ні одна краплина янтарної рідини не окропила білосніжну скатертину. (Чого не скажеш про Катіни трусики.) - А як раніше усього-то якихось - то десять років тому все було?! ... Та що там десять літ, - ввійшов у раж, вже добре на підпитку, лікар. - Пам'ятаю шість років тому, тоді ми ще психоневрологічним диспансером були. А я тільки працювати почав і по "підказці" дяді Васі приніс "приписну" . І що ми тоді пили і що ми тоді їли?! - Пили казенний спирт, як завжди, та їли залишки від вечері "психів", - пробасив санітар дядько Василь, солідний чоловік передпенсійного віку. А я ще тоді камси купила з півколо. - пристала до розмови сусідка дяді Васі по застіллю, чопорна матрона медсестра Алевтина Миколаївна. - Усього десять років! А який здобуток?!! Ми тепер п'ємо 1 їмо суцільний "ексклюзив", - і Нестор Богданович вже спорожнілим келихом ткнув у бік армади, напівпорожніх та і не дуже, пляшок шампанського, кон'яка і горілки на більшості яких майорів "герб" і портрет винуватиці сьогоднішнього торжества. (Яке напевне плавно переллється і в день завтрашній.) Задоволена сестра - хазяйка Зоя (їй сьогодні "стукнуло" аж двадцять п'ять: якщо дивитися по паспорту то буцімто вік і не великий, а якщо по життю, то стара діва) розквітла як маків цвіт. - Для цього шампанського для мене сам Тагір Абогрянович виноробчий букет підібрав. І у мене в особистому погрібку з цієї серії ще десь половина зісталася. Ну якщо і не половина, то не менше двох дюжин це вже напевне .. , - але тут Зоєчка замовкла і враз прикусила язик. Але до неї надто пізно дійшло, з якої такої нагоди її подруга Катя дивиться на неї таким зацікавленим поглядом. "Ні!! І ще раз ні! Ні за що і ніколи. Хай Катька-Причепа і у думки собі не кладе, що зуміє у мене із цієї іменної сотні хоч би одну пляшку шампанського виканючити", - подумки запевнила Зоя саму себе, але навіть особиста ті свідомість розслаблена зараз алкоголем і та не повірила цій балаканині. - Не може бути!!! - сплеснула руками вся розчервоніла Алевтина Миколаївна. (У звичайному житті чопорна дама суворого норову і "важковизначаємого" віку). - Певна річ тут ти, Зоєчка, трішки загнула, - скоріше усього із солідарності морально та фізично піддержав свою сусідку дядя Вася. (Розмовляючи він "по-хазяйські" приобняв Алевтину Миколаївну за плечі і при цьому його долоня "ненароком" лягла світській дамі на груди, а великий і середній пальці по звичці стали легенько м'яти враз затвердівший сосок. -І чого ж це такого не може бути?! - з викликом запитала задіта недовірою іменинниця. - Та ти знаєш для яких людей Тагір Абогрянович іменні вина придумує?! - чиноукріно вигукнула іще більш збуджена Алевтина Миколаївна. ( До чого ж сильний у людях мабуть вже підсвідомий Спомин про дні "совкові" і безтолкові, якщо десять років нормального життя не в змозі усе ж розжижити стару закваску.) Хоча ні, може і зруйнував новий час старий стереотип мислення, бо Алевтина далі мовила ось що: - Правда, зараз після того, як начальників змінили управляючи, на чини та звання ніхто вже і уваги не звертає. І Тагір Абогрянович і тобі запросто міг скласти букет для іменного шампанського. Але скільки за таку забаганку тобі б прийшлося грошенят викласти?! - Так. ти, Аля, права. ("Хлібне" місце сестри - хазяйки дозволяло Зоєчці вести себе з усіма, ну майже з усіма, трішечки фамільярно.) Гроші - усьому голова. Але ж кредитна картка тільки гріє душу, а як же бути з тілом?! - вульгарно посміхнулась Зоя і недвухзначно окреслила холеним пальчиком на "фасаді" своїм "бермудський" трикутник. Так як Зоя чи то ж принципово, чи то ж із практичних міркувань ніколи не носила нижньої білизни, дві верхні вершини "трикутника" враз добре висвітилися "на екрані" полупрозорої кофточки (коли Зоїн пальчик на мить наблизив до них тканину) і молоді санітари Борис і Віктор видали схвальний гул. Більш "розумніший" із них Борис хотів було "ненароком" скинути (такі трюки він вже проробляв неодноразово) на підлогу виделку та поглядіти і на третю "вершину". Але придавлювати ногами живіт після такої багатої трапези було небезпечно: можна і опростоволоситься. І добре вихований хлопчик з жалем відмовився від цієї задумки. Але бажання було вище моральних сил і він хоч і не прямо, але попросив: - Зоєчка!!! Ну що мені таке для тебе зробить, щоб ти і зі мною бодай би разок стала милосердніша?! За столом враз стало тихо. Діло в тім, що "страшною таємницею" Зої було те, що стоїло якомусь чоловікові її лише трохи притиснути і дівчина вже ні в чому йому не могла відмовити. Звичайно сестра - хазяйка була не дурепа і про це ні хто, навіть найкраща подруга Катерина, природно, ні чого не знали, але те, що до Зоєчки чоловіки липли, як мухи: до меду, було загальновідомо і "чуйна" дівчина, за очі, отримала прізвисько "милосердна" . - Щоб Зоєчку любити, у тебе "носик" маленький, - по­військовому просто розрядив обстановку Віктор, прийшовши на допомогу своєму напарнику. - Це дивлячись з ким мірятись, - образився Борис, не оцінивши дружньої підтримки. - Було у нас велике мірило, та його сьогодні пігулкою убило! - поспішав Віктор перевести від себе стрілки. - Про що це він?! - здивувалася Зоя. - А ти буцімто і не знаєш? Про Володимира Маніна, про кого ж і ще?! Це той псих, який сьогодні ввечері від нових ліків окочурився...,- почала було "просвіщати" свою подругу медсестра Катя, але зненацька замовкла і прикусила губку, стараючись не дати вирватися стогіну. Ох, же цей бешкетник Нестор Богданович! (У повсякденному житті маючи жіночку, ну дуже відповідального працівника, та двох вже майже дорослих доньок, він придержувався сурових поглядів, і вважаючи, що сучасна молодь сильно вже підроспустилася, закликав до того, щоб держати молодих в "їжових" рукавицях.) А зараз навіть без медичних рукавичок наш лікар у стадії збудження (фіфті - фіфті: п'ятдесят відсотків страху - п'ятдесят блуду) м'яв Катін клітор. Замовкнувша Катя переривисто дихаючи, обвела туманячимся і трохи переляканим поглядом усю їх топ-компанію. Але ніхто ні чого, слава богу, не помітив, а тільки Алевтина Миколаївна червоніючи від злості та пристрасті (тут можливо теж ті самі 50 х 50) картаючи, але потай, похитала головою, але вже зовсім з іншої нагоди. "Ми ж медсестри, а не санітари, і хворих у бані не миємо. А відкіля ми з тобою знаємо, що чоловіча гордість хворого Маніна є "загальносанаторне надбання" іншим знати ні як не потрібно", - подумки пожурила свою напарницю Алевтина Миколаївна і вирішила на усяк випадок перервати таку небезпечну розмову, та і час як раз приспів: добре посиділи ­тепер і "хороше" полежати належить. - Пора подихати свіжим повітрям, - безапеляційно об'явила вона і підхопивши дядю Басю під руку відверто і не криючись попростувала у відлюдну комірчину. (Там із-за відсутності вікон і вентиляції постійно пахло тальком 1 залежалою резиною і ще ледь-ледь чимось плотським. Але все це було ніщо по зрівнянню з прихованою за штабелем картонних коробок, бачившу види, але ще цілком надійною розкладушкою.) А Нестор Богданович і собі, і медсестрі Каті, хоч він і був ще "малодосвідчений", але давно практикуючий лікар, враз "виписав" негайну госпіталізацію і постільний режим. І вони майже підтюпцем ринулися в ординаторську. Диван там для відпочинку медперсоналу (хоч і шкіряний і майже новий) був не ахти який та і пружини скрипіли безбожно і багатодосвідченна сестра - наставниця потягнула трохи упираючогося Нестора Богдановича униз на підлогу: на товстелезний з густою як у ведмедя ворсовою килим. За столом же підзатрималася лише винуватиця торжества (треба ж брудні тарілки убрати та нових наїдків добавити, щоб підготувати усе для нового "раунду переговорів" ) та молоді вже насмокташиїся як немовлята майже під підгузник (вибачаюсь) "під зав'язку) санітари, які тепер перемістилися на вільний край довгого столу і продовжили поміж собою своє нескінченне змагання за пальму першості по армреслінгу. Поквапливе відокремлення двох пар коханців не оминуло "професійно" - всевидючих очей сестри-хазяйки і до хмільного збудження добавилося і еротичне, коли вона подумки уявила чім ті зараз займаються. (Звичайно ж Зоя не помилилися. І все так і відбувалося як малювало їй її уявлення, але постави були простіше та і ... дрібніше). Звичайно молодих "бугайців" - санітарів (ну дядя Вася є дядя Вася: він для багатьох дурненьких і недосвідчених дівчаток був першим "наставником") Зоєчка начисто ігнорувала. І все через їх в усьому і уся повсякчасно випираючого "провінційного дубизму" , так як численність мозкових ізвилин у Бориса з Віктором навіть сумарно була не багато вища, чім у їх пацієнтів. Але голод (а особливо якщо це статевий) не тітка і невдоволеність пристрасті примусила самотню дівчину кинути свій погляд і на пустопорожніх придурків. Але ті, на жаль, поки Зоя "копирсалася" на столі і в своїй душі, одностайно, клюнули носами стіл і також дружно захропіли в елементарній відключці, та в такому мертвецькому сні, що їх тепер до самого ранку і із гармати не розбудиш. "Щезають справжні чоловіки, як мамонти щезають!" - з гіркотою подумала Зоя і раптом чи то від асоціації з "мертвецьким сном", чи то зі словом "мамонт" (дами, які в зоопарку хоч раз бачили слона або навіть слоненя, мене зрозуміють) згадала про ще не охолонувшого "жмурика" лежачого зараз самітно на тапчані у мертвецькій. - І на що це натякала Катька, що Алевтина прямо таки вся спалахнула!? - замислившись уголос тихо промовила Зоя рука іі ненароком і по-шахтарські пірнула в кишеню халата стала тремтячими пальцями спішно перебирати зв'язку відшукуючи ключ від "страшної" кімнати. … В мертвецькій було сутінно і прохолодно. Слабе освітлення чергового нічника робило всі навколишні предмети таємничими і загадковими. Молодий доброї статури хлопець був майже оголений (якщо не рахувати чудернацьких лікарняних трусів) і здавалося, що він просто забувся у глибокому сні. Первісно заволодівший Зоєю страх швидко минув і вона осмілівши підійшла впритул до небіжчика. Раніше хворі для неї всі були на одне обличчя і тепер Зоя з подивом відмітила те, що хлопець навіть мертвим був красивий як бог. - Такого легеня угробили наволочи!! - вигукнула гнівно сестра - хазяйка і згадавши, що Володимир помер від першої ж дози новомодного ще проходячого клінічні випробування, але вже широко розрекламованого, як супер - панацея для психічно хворих, нового вітчизняного препарату, брутально вилаялась. Потік лайливих слів був набагато "довший" ніж Зоїні і руки, так як раніше ніж він вичерпався, ті - свавільниці устигли не тільки добратися до казенного майна, але і пред'явити світу чоловічу статеву ознаку Володимира Маніна. - Мама мія!!! - у Зої навіть дихання перехопило. Але потім вона, правда, задихала, але вже як безнадійний астматик. (Не як образу нашій згуртованій чоловічій братії буде сказано, але то був не звичайний міліцейський сюрчок. Це була скоріше всього добра половина жезла вартового ДАЇ.) І не дивно, що Зоїні руки вчепилися у нього сильніше чім даїшник у свого кійка - годувальника. "Що я роблю?!!" - з жахом подумала Зоя з подивом поглядівши на свої руки, які тепер любовно і ніжно гладил и крайню плоть хлопця. Незважаючи на прохолоду в мертвецькій, тіло парубка ще зберігало тепло і жага пристрасті не бажала визнавати його мертвим. І тож бо Зоїні руки продовжували і продовжували жити окремим життям і ... хлопця теж, так як зненацька він став твердішати і збільшуватися у розмірах. Дівчина злякано зойкнула і у неї тепер і на голові заворушилося волосся. Але ж руки?! .. З ними Зоя ні чого подіяти не могла! (Усе таки мабуть був правий Дарвін запевнявши, що всі ми люди - "чєловєкі" або хоча би слаба наша частка виникли все ж від мавп. Я це до того, що у деяких племенах південних незайманих лісних нетрях до сіх пор практикується психологічно елементарний спосіб ловлі цих так і не досягнувших людського рівня розвитку тварин. У видовбаний невеликий отвір величезного гарбуза засипають жменею зерна кукурудзи. Мавпа запускає туди свою лапу, хапає кукурудзу і все - вона "в пастці. Так як розжати кулачок і тим самим визволитися від полону у неї бракує розуму.) І Зої певна річ і розум був і воля "залізна" бу ла у наявності та і панічний страх їх добре підшморгував, але ж руки розжати їй було слабо. Тільки хвилин через п'ять на якусь мить змогла сестра ­хазяйка стати господарем становища і з величезним зусиллям відірвати зрештою - решт свою праву руку. Але це тільки ускладнило ситуацію, так як остаточно сказившись, Зоїна ж кінцівка стала раптом вже зі своєї ж господині поквапливо зривати все убрання. Благо (звичайно ж для руки) його було: раз, два і все. Зоя звила від страху і пристрасті і як у крижану воду кинулася на ... вже гарячу плоть. Оргазми? .. , азми, - ... азми, - ... азми!!! Зоя утратила їм рахунок і оніміла, і оглохла від величезного жіночого щастя. Зникли і простір, і час, і, як сказав класик, годинник зупинився опівночі. І коли Зоя у черговий раз здіймалася на вершину насолоди, тіло хлопця раптом усе здригнулося, а потім замерло знову на якусь мить і ураз запрацювало у заданому пристрастю ритмі. А губи розтулилися і пролунав тихий шепіт: - Де я?! І що зі мною?!! Зоя ж і на мить не зупиняючись і не перестаючи розхитуватися з великим силкуванням відірвала "прикіпівший" до піднебіння язик і хрипло видихнула: - Ми в раю!! В раю ми!!! - і затулила палким поцілунком і рота ожившого небіжчика. "Псих" був тихий і затихнув. І подальше більше не про що і не запитував. Але все ж десь через чверть години, дбайливо і обачно, та не порушивши ритму перемістив блаженно утомлену вершницю під себе ... ГЛАВА 2 "ВИГНАННЯ ІЗ РАЮ" На наступне денне, а потім і нічне чергування, Зоя Данич чогось не з'явилася. А потім мов би удар грому серед ясного неба, пронеслася ураганом незвичайна звістка: Зоя за один день не тільки покинула роботу в санаторії, але і виїхала з міста в невідомому напрямку. Нестор Богданович і його команда, які змушенні бу ли з пару тижнів "грати" в послабленому складі, були просто шоковані. (Не з ким не попрощатися- це вже куди не йшло, але не поставити "сиротіючому" колективу "відвальну" - це верх всякого нахабства і явна ознака невихованості.) Але життя є життя: люди приходять і покидають робот) , а "принципи" і традиції у колективі залишаються. Так що святе місце пусте не буває. Нова сестра - хазяйка Маша виявилася дівчина наша і всі її скоро полюбили. "Полюбили - полюбили" та і забули. Але "компанійська" Машенька не розгубилася, а зненацька для всіх відповіла раптом взаємністю молодим дебільним санітарам Борі і Віті. Та і не одному із них чи то, на худий кінець, (правда при дармових і необмежених харчах таким він навряд чи може бути) домовившись з ними про очередність, а двом ... одночасно. Так виник їх троїстий союз. "Родині" пари: Нестор Богданович з Катею та дядя. Вася з Алевтиною Миколаївною цьому тільки зраділи. Тепер можна усамітнюватися без остраху, що у віконце чи щілину пристроїлися підглядати "допитливі" санітари. (І від захоплення мнуть ширінки від такої "вітринки" .) Про причини спонукавши Зою Данич покинути хоч і "хлібне", але по нинішній добі саме рядове робоче місце (тепер кожен громадянин співдружності мав персональний робочий сертифікат, а з ним, та ще, як що ти вже попрацював і значить збільшив номінальну його вартість, найти і більш престижну, і більш оплачувану роботу було вже не проблема) ніхто нічого не знав і навіть не здогадувався. А тим більше про невдалу спробу суїциду після нічного заняття коханням у мертвецькій. Тільки те, що колишній "псих" і колишній "небіжчик" Володя Манін, після занадто бурхливої ночі вийшов з коми і повернувся до життя та ще і цілком нормальною здоровою людиною, удержало Зою від повторного намагання покінчити життя самогубством. Але відчувши, що вона у хмільній уседозволеності все ж переступила якусь-то моральну межу, Зоя одним розчерком пера у трудовій книжці покінчила з минулим і без жалю розсталася навіть зі своїм вже обжитим і затишним будинком та добре доглянутим садом, вирішивши почати нове життя з чистого аркуша. Через усе Зоєчка знайшла у собі сили переступити, все вона змогла кинути, але ось відмовити собі в останнім бажанні ще раз погледіти в очі Володимиру Маніну та сказати йому останнє "пробач", було поки що вище від тільки лиш запліднілих мораллю норм поведінки. І перш ніж усістися у свій шикарний спортивний автомобіль (подарунок одного разомлівшого від пестощів коханця) і умчатися в щасливе безхмарне завтра, Зоя Данич, скориставшись перезміночною неразберихою і тим, що про те, що вона у психоневрологічному санаторії вже не працює знало поки що лише обмежене коло людей, проникла потайки туди і зайшла в палату до Володі. (Тепер у нашій країні не задекларовано: галасливо розрекламовано, а тихо, як мовиться, у робочому порядку всім співгромадянам і навіть психічно хворим було вже забезпечено одноосібне місце проживання.) При денному світлі Володимир Манін, хоч і був повністю одягнутий ( вбрання у "психів" тепер теж було порою і краще, чім у здорових особисто заробляючих собі на "хліб" і життя вільного переміщающихся по країні співвітчизників), безперечно виглядів красенем - чоловіком. Але ось розмови двох усього день назад "нерозлучних" нічних друзів ( прямо таки не розлий водою) не вийшло. Чудодійні ліки, від яких Володимир спочатку впав у кому (ії - то вже трішки напідпитку медики і констатували, як клінічну смерть), а потім "відкачаний" Зоєю, возвернувся повністю одужавшим до нормального життя, мало одним 13 чисельних поки що побічних дій: тимчасовий наркотичний синдром. Тобто деякий час після прийому ліків хворий, як що він звичайно зразу ж не "врізав дуба", сприймав реальність злегка розмитою як у ві сні. Так що які вже тут розборки і з'ясування стосунків. І зрозумівши, що й слова для Володі, що відлуння в горах, Зоєчка замовкла і сумно зітхнувши і скуйовдивши наостанок куцоостриженного на голові парубка "оселедця", одарила його на згадку ніжним, але "материнським" поцілунком к маківку, якій судиться на старості літ (і про це вже .сього дні можна з впевненістю зробити висновок) "обрости" вульгарною лисиною. Посмішка на обличчі видужуючого зробилася Іще ширшою і він одною рукою звично розстібуючи ширінку, попробував другою усадити собі Зою на коліна. Але Зоя тепер у такі ігри більше не грала і спритно вислизнувши із обіймів Володі розважлива дівчина як пташка з клітки випурхнула із санаторію на волю - волюшку. Завжди безвідказний автомобіль на цей раз із - за тремтіння рук завівся тільки аж з третього разу та і то, слава богу. (Діло в тім, що сучасні легкові автомашини вітчизняного виробництва всі поголовне були оснащені "замками тверезості". І водій, як що він був "під мухою", або в сильному нервовому збудженні, повинен був спочатку прийти до тями, а лише тільки потім комп'ютер автомобіля давав "добро" на старт, то б то відновлював роботу стартера.) "Якщо моє особисте життя і надалі буде так складатися, то щоб мені не прийшлося вібратор купувати", - похмуро і приречено думала Зоя виїжджаючи на автобан і вирушаючи у стажеровочне турне, яке на думку її банківського менеджера допоможе їй вірно вибрати подальшу життєву і трудову стезю. … Володя ж Манін свою путівку у життя отримав півтора місяця поспіль. А до цього він пройшов через нескінченні обстеження переобстеження, котрими медики - фармацевти намагалися нащупати шляхи подолання коматозного стану нерідко наступаючого у психічнохворих після введення їм їх чудо ліків. Незважаючи на розмитість свідомості перших днів після видужування Володя Манін, що сповнив, а про що і сам здогадався. І коли навіть з почуття вдячності, йому набридло бути дослідним кроликом у вчених - фармацевтів, він вирішив їм допомогти: "придумавши сам" спосіб подолання коматозного стану. - Треба тіло хворого, впавшего в кому після прийому ваших ліків, помістити під тепловий вплив із одночасним застосуванням вібромасажера, - нічого не пояснюючи запропонував він вченим. Ті спочатку ледь було не підняли хлопця на сміх, але він наполягав, що так йому підказує його "внутрішнє" відчування тої доленосної миті. І так як власні пошуки дали нульовий результат, то чи від безвихідності, чи то заради приколу, вирішили перевірити і "теплово - вібраційний метод Володимира Маніна", як його вчені мужі жартівливо охрестили. Але видно не зря існує приказка, про те, що сміється той - хто сміється останнім, бо не логічно і нез'ясовано з наукової точки зору раптом зненацька був отриманий стовідсотковий позитивний результат. Вчені були в шоці. А потім, прийшовши до тями, запропонували здивованому Володі замість журавля в небі синицю в руку. - Ми звичайно можемо вписати тебе, хлопець, і у співавтори, - трішечки перекручуючи дійсний стан речей, умовляли вони приголомшеного від такого повороту справ колишнього хворого. (Володя Манін ще не знав і не відав, що зараз Інтелектуальна власність в оновленій країні є свята ­святих.) - Але коли закінчаться клінічні випробування наших ліків одному богу відомо. Та і який від них буде стійкий лікувальний ефект також поки що по воді вилами писано. А так ми тобі згідно наших чесних комп'ютерних викладок, твій банківський менеджер їх завжди може перевірити, пропонуємо одноразову максимальну, та до того ж ще і негайну винагороду у сімдесят п'ять тисяч гривен. Подумай, хлопче! Володя в той час вже проходив ознайомче - адаптаційний курс і про теперішні ціни уяву вже мав і добре знав скільки усякого добра можна було б придбати на такі величезні гроші. І молодий хлопець без роздумів, але все ж після короткої консультації (на цьому наполягли самі вчені) з прикріпленим до нього банківським менеджером, беззастережно погодився. А через тиждень після цього Володю Маніна і із лікарні "виперли". (Може комусь прізвище хлопця і ріже слух, але у дитячому будинку, куди ще немовлям Володя попав як "приблуда", завідуючий, якому місцева бомжиха Маня, плодовита мов крільчиха, вже кісткою в горлі стала, майже усім підкинутим дітям давав прізвища схожі з іменем не путьової бомжихи.) - Манін він чи не Манін, але у нашому дитячому будинку усі вихованці як сестри і брати, - жартував він "по-чорному" вписуючи черговому знайді прізвище на кшталт імені горезвісної бомжихи. … - Ось це, Володю, називається «зелена картка»,- разом з документами (чисельні тести на перевірку повного видужування мали і один плюс: хлопець завдяки їм виправив свої отриманні ще в дитбудинку посвідчення механіка - водія і механізатора широкого профілю) головний лікар санаторію (якого усі чомусь продовжували величати лікарнею) вручив Володі ще з дюжину пластикових карток. І тепер тикав пальцем в одну із них: непоказного виду і брудно - зеленого кольору. - 3 нею ти поки не вибереш собі професію і місце роботи по душі можеш стажуватися у будь - якому трудовому колективі: чи то приватне воно, чи то суспільне ... - І навіть у фермерському господарстві? - ні як не в змозі повірити і все ще сумніваючись перепитав Володимир, бо, будучи дитбудинковським вихованцем, за тамошнього професійного настрою ще малечею "ненав'язливо" пригинався до землі, як пуповиною крипівся, доки не приріс до неї душею і тілом. - За десять років багато, ох, як багато, Володю, води утекло. І, повір мені на слово, хлопець, життя вельми змінилося і головне в кращій бік. Про ті минулі літа зараз і згадувати страшно. І може це для тебе дико звучить і ти не повіриш моєму твердженню, але Україна - матінка - наша голубонька зараз одна із тих, що знаходяться в авангарді світового розвитку. Бо наша країна одна із перших почала реформи відкривши миру шлях у нове тисячоліття. І будь я проклятий, як що збрешу, але ми ­українці першими із перших поховали державу і приступили до нового облаштування світу конституційно закріпив добровільне об'єднання усіх співгромадян оновленої країни у економічну співдружність вільних у своєму виборі людей! - натхненно виголосив головний лікар і при цьому його очі осяяла непохитна гордість і незнане поки що Володимиру почуття причетності. Сергій Юрієвич, так звали головного лікаря, так захопився риторикою, що на якусь мить навіть забув про що спочатку йшла мова. Але головний управляючий санаторію, як він тепер офіційно прозивався, високопрофесійно все тримав під контролем і після короткого "мги", повернув розмову у попереднє русло. - Стажерам зараз усюди раді. А у фермерському господарстві тим більше. Бо зайві руки тепер знову ні де не зайві, - позволив головний лікар собі каламбур, але зразу ж зрозумівши, що ці веселощі не вчасні, миттєво сам себе підправив: - Звичайно - звичайно згаяти десять років життя, та ще такого як зараз, шкода і дуже. Але ти молодій і у тебе все ще попереду. Так що поживи з рік безтурботним вільним птахом, відпочинь, придивись, що до чого зараз. А там вже сам облаштовуй подальше своє життя, як твоїй душі забажається, - і з цими словами міцно і енергійно потис на прощання руку. - І ще запам'ятай, Володю! Зараз суспільство кожному своєму молодому громадянину надає хоч ще і не супервеликі, але головне рівні і справедливі можливості для старту в доросле життя. І хоча вірний вибір - це в якійсь мірі є доля, але і про, золоту середину забувати все ж не слід. Бо, як любила повторювати моя покійна бабуся Горпина: усі люди, пробач мене, Володю, за такий вульгаризм, в одне лайно не вкачаються! Так що простягай ніжки по одежці. Враховуй не тільки свої бажання, але і наявні природні задатки ... І після батьківського: "Усіх благ!" - аудієнція у головного управляючого для Володимира Маніна закінчилась. І отримав він нарешті свободу і рівність у рідній стороні. З замираючим серцем пройшов хлопець через численні автоматично (як у давнішніх американських фільмах) відкриваючись і зачиняючись двері, над кожним із яких височило невблаганне і неусипне "телеоко", і через, напхану, до не можна, сигналізацією та моніторами, прохідну вийшов на потопаючу у зеленім буйстві літа пустинну вулицю. Із зовні не дивлячись на увесь цей благородни й камуфляж: різні карнизи, ролети і ажурні решітки, сором'язливо прикриті пишними занавісками, спецсанаторій для психічнохворих усе рівно виглядав, ну, як що не так як тюрма, то як неприступна фортеця, але "бійницями" усередину. (А таке спорудження, яке не можна вільно покинути, як не крути і іменується в'язницею.) Район лікарні - санаторію розташувався на пагорбу і звідтіля було добре видно, що це окраїна якогось невеликого, але дивного міста. "Судячи по розмірам - це явно провінція, але по забудові здорово схожа на столицю якоїсь із західних держав минулого десятиріччя," - вдивляючись у далечінь і дивуючись подумав Володимир. І в останній раз поглядівши на будівлю невільного свого притулку, де провів десять безпам'ятних років, хотів було "відчалити" , але не тут то було. Скляний фасад прохідної у цю мить автоматично розчинився і зімкнувся, і молодий хлопець у мить опинився в оточенні змінившегося після чергування медперсоналу. - Поздоровляємо! Поздоровляємо з видужуванням! ­почулося з усіх боків. - І з "визволенням". А ти "підйомні" вже отримав? Адже з тебе нашій зміні могорич належить! Так як ми тебе вважай з того світу назад повернули, - санітар Віктор був прямолінійшим за ідіота. - Можливо ми з Борисом і були твоїм хрещеними батьками. Гадаючи, що ти вже жмурик, ми тебе у мертвецькій так об лаву грюкнули, що всі "шарики" враз на місце поставили, - і молодий санітар зареготав задоволений собою і багатообіцяючим шансом дармової випивки. - Ти запитуєш про кредитну картку? - здогадався Володя і дістав пластикову "колоду". Не "тасуючи" і не приміряючись Віктор як заправський шулер із тієї, як оком зморгнувши, витягнув потрібну. - Я пригощу усіх вас з радістю, але, чесно кажучи, я поки що не знаю, як усім цим користуватися, - трохи збентежившись промовив Володимир і хотів було оставити свою кредитну картку у Віктора в руках. - О ні! Мені банкомат по твоїй картці не дасть ні копійки. Та і менти ураз загребуть. Ця паскудна річ зараз суворо індивідуальна, як презерватив, - заперечив молодий санітар і з очевидним почуттям жалю розстався з прямокутним кусочком пластика. - Ідемо з нами! - запропонував Борис у нервовому очікуванні сабантую ковтаючи слину. - Там у кав'ярні біля метро і банкомат є. Там і посидимо. - Ви не проти? - поцікавилася зараз "вільна" Катя і томно погледіла на ще більш знеяковівшого Володимира. (Діло в тім, що як зразковий сім'янин, кожного ранку Нестор Богданович поспішав до дружини і діточок і від'їжджав після чергування одним із перших на власному, хоч і не супер дорогому, але кожен рік новенькому авто.) - Звичайно ж я "за", - завірив замершу в очікуванні компанію Володя і вдячна Катя взяла його галантно під руку. … При видачі "путівок у життя" вчорашнім випускникам середніх шкіл (а Володя по трактуванню законів юристами ­буквоїдами йшов саме по цій категорії) нове суспільство не дуже щедро відпускало грошенята на початкові "кишенькові" витрати, так званні "підйомні" . Дві тисячі на ніс і не гривни більше. Але ось первинна вартість довічного іменного робочого сертифікату для купівлі робочого місця з кожним роком зростала і зараз вже складала двадцять п'ять тисяч. Так це було вже дещо, але отримати із цих грошей готівки та ще витратити по не призначенню було неможливо. Так що на дві тисячі "підйомних" не дуже вже розгуляєшся. На частку цих грошей, природно подумки, розраховували медики направляючись у кав'ярню. Але коли банкомат показав, що Володін кредит обмежується величезною сумою аж у сімдесят сім тисяч, В усіх зібравшихся за столом молодих людей (дядя Вася і Алевтина Миколаївна угледівши в кав'ярні когось із знайомих з явним жалем ураз "згадали про термінові справи" і вибачившись "відкланялись") прямо таки щелепи відвисли. - Так ти у нас багатенький Буратіно! - довідавшись, що це разова винагорода від вчених - фармацевтів, вигукнули хором заздрісні санітари і впродовж дня вони разом з "Мері" і "Кет" злегка пощипали крайці цього жирного "пирога". Після тривалого і гучного гульбища в нічному ресторані (а до цього у день були ще і катання на водних лижах, і рибалка з ловлею величезних, і майже "ручних", коропів у штучному з критими берегами водоймищі, і похід на природу з шашликам и та ще і, хоч і невеликим, але бочонком пива), у шикарній "золоченій" кареті з справжнім візницею і справжньою трійкою породистих коней Володя розвозив по домівках своїх нових друзів. - Не підкажеш в якому готелі мені переночувати до завтрашнього ранку? - запитав він Катю, висаджуючи - Її останньою із цього "давнішнього" екіпажу. (Впродовж дня вони стільки разів пили на брудершафт, що хлопець міг собі дозволити таку фривольність перейшовши з малознайомою дамою на "ти".) Добре вихована дівчина буцімто тільки і чекала цих слів і мило червоніючи запропонувала: - Для чого тобі готель?! Я ж бо живу сама, і надіюсь, двом нам у моїй, хоч і не дуже великій квартирі, але все ж місця вистачить. Ти не проти? Володимир (ради пристойності) трохи повіднікувався, але швидко погодився. (А ось місце все ж не хватило і увесь залишок ночі коханці взбиралися один на одного ... від "тісняви".) А ранком попрощалися ніжно, але назавжди. І залиши вся в їх душах якийсь незбагнений сум. Ні все було добре. І навіть чудово. Але Катя подумала: "Коли ми з Алею, уколовши йому подвійну порцію "снодійного", займалися разом з ним утрьох коханням, усе було набагато цікавіше." А Володі простуючому до станції метро в ранковому мареві бачилась брава гола "вершниця" залихвацько "гарцююча" у напівтемряві мертвецькій. (Він вже вирахував, що то була зникнувша безслідно із лікарні Зоя Данич.) І тому спочатку, перш ніж ступити за турнікет, він призупинився, перепочив "пригасив " разгулявшуюся свою уяву. (Для чого лякати чергового полісмена у таку рань. А то вирішить, сердешний, що у хлопця у брючині чи то обріз, чи то протитанкова граната прихована. ) … Поки Володя у психушці десять років протирав "утихомирюючу сорочку", країна реформувалась повним ходом. Суперсучасні автобани, мінілінії (у більшості своїм наземні) метро появилися вже майже у кожному провінційному містечці, ставши їх візитною карткою. Нові сучасні мікрорайони (для кожного покоління свій) неначе гриби після дощу росли в усіх містах. Але не вверх, а у широчінь розросталася малоповерхова Україна. (У моді були "родові" маєтки: фазенди і ранчо.) Та і околиці, і столиця тепер різнились лише розмірами, бо зараз черпали вони із суспільної годівниці однаковими ложками, а останні роки все більше і більше покладалися на місцеві свої бюджети і на їх основі будуючи свої далекосяжні плани. Реформувалася ж не тільки економіка, але і образ мислення людей. Так як "марив" народ тепер не персональними превелегіями, а персональними робочими місцями, які в відміну від "адмінресурса" можна було і у спадок передати. А ще анахронізмами стали слова: президент і глава, а навпаки стали популярними: команда і голова. Персональні комп'ютери, які тепер були наявні практично у кожній родині І складали єдиний спільний інформаційний простір, дозволяли навіть пересічним громадянам захищати свої кровні інтереси особисто (без делегування своїх спадкоємно - майнових прав на частину суспільної власності) і висловлювати свою волю по усім всенародним питанням, особливо економічного характеру. З роками в країна поступово щезла кілейність. І відмирали (тихо і без антагонізму) клани, а клоновані ними партії зливалися у могутні дієздатні управленчиські команди. Жити на "світу" стало економічно набагато вигідніше, ніж у "тіні", бо тепер здоровий глузд, економічна доцільність і чесно зароблена гривня правили балом. Абсолютна відкритість, стабільні, а головне обов'язкові для усіх "правила гри" будь-якого неробу зразу ж обертали у "голого короля". Тримати у команді усякого рівня навіть самого - самого близького родича, але бездара, стало вельми накладно. Так як за кожен невірний крок сина чи то доньки приходилось розраховуватись із особистої кишені. Але батьківська любов не знає меж і находилися диваки, які за "огріхи" своїх чад "викладували" у командну скарбницю більше, ніж їх "вічні стажери" - діточки зарплатні отримували. Але все законно і все по правилам. Про все це і ще про багато інше Володя Манін почерпнув відомості читаючи газети і дивлячись телепередачі ще коли проходив у лікарні процес адаптації до нових умов життя. А ще Володимира здорово здивували в сьогоденні найсуворіше табу на інформацію про приватне життя усіх співгромадян і те що будь-яка реклама перш ніж бути оприлюдненою проходила обов'язково експертну оцінку. І в усьому цьому допоміг Володі розібратися прикріплений до нього банківський менеджер, який ще і допоміг хлопцю скласти первинний план стажеровочного турне по країні. Менеджер Мишко був знаючим і приємним молодим чоловіком ні на мить не полишавшим свій теко - комп'ютер. - Я тепер твоя фінансова тінь до кінця днів наших. (Зараз багато, особливо приватних, фірм практикувало довічний найм.) І давай відразу ж домовимося: раніше один одного на той світ не рипатися, - весело заявив він у перший же день знайомства і став ненав'язливо стиха і без витребеньок, як ровесник - ровесника при цьому як друг вірний вчити Володимира уму - розуму. - І роботу тобі підберемо по душі, і на оновлену Україну- матінку подивишся та ще і на наречених на видані кинеш оком. Раптом якась по душі прийдеться, - чи то жартома; тчи то серйозно промовляв він влазячи у бази даних і підшукуючи майбутніх роботодавців: молодих та не зайнятих. - А як тобі вдовиці середніх літ? - допитувався він сміючись і демонстрував Володі візуально добротні господарства і міцний бізнес ділових жінок. (Деяким із них чомусь сильно везло у грошах, але м'яко кажучи, не дуже у ділах сердешних.) Певна річ, зовнішні дані не і усіх цих дам відповідали стандартам фотомоделей, але ж при усьому цьому зустрічалися і лапочки. В одної із них Стефанії Поліщук на її фермерському "ранчо" і судилося Володі Маніну стартувати у доросле життя, але вже вдруге, повторно. Перший старт зразу ж після закінчення середньої школи у дитбудинку виявився фатальним фальстартом. (Після випускного балу Володя, якому за любов до висоти шкільні друзі дали прізвище "Ікар", поліз на величезну самітну сосну почепити свій особистий "бойовий стяг": мереживні яскраво червоні трусики: вдячний презент від випадкової подружки, яка мимохідь позбавила хлопця вже нестерпиме обтяжливої "незайманості". Раптовий у дар блискавки перервав це сходження, але хлопця не вбило, а лише прибило і проходив він потім у психлікарні пришибленим цілих десять років. … До ранчо, а офіційно приватного фермерського господарства пані Стефанії Поліщук можна було добратися як автомобілем, так і літаком. Володя вибрав останнє. Усе-таки навіть трагічний удар блискавки не відбив у хлопця любові до височини. (Правда, вище ніж на двадцятиметрову трубу їх дитбудинковської кочегарки хлопцю поки що у житті забиратися не довелося.) Літовище знаходилося за містом і Володя поїхав до нього не на таксі, а звичайним рейсовим автобусом. (Спохватився хлопець нарешті і пригадав наставляння свого банківського менеджера Михайла і вирішив економити гроші. Економія вийшло не мала: аж дві гривні, а вчора з "друзями" прокутив по ресторанам ... дві тисячі.) Звичайний автобус - то - звичайний, але у салоні прості р і прохолода і два пасажира на інвалідних візках заїхали і з'Їхали без усякого клопоту. Літак теж був хоч 1 невеликий, але новий і якоїсь незвичайної конструкції. Пасажирів набралося усього троє. І розташувалися вони разом з льотчиком автономно, як потім узнав Володя, в аварійній капсулі.) А решту місця у літаку зайняв вантаж. Крісла були м'які і зручні та ще як в автомобілях з пасками безпеки. - Ти що на таких літаках ще не літав? - побачивши, як Володя крутить головою на всі боки, поцікавився пілот, виконуючий за одно і обов'язки стюарда. - Так, лечу вперше, - не став дуже уточнювати хлопець. - Та це ж АН - супер! Стовідсоткова безпека для пасажирів. Плавне планерування і екстрене десантування - ось головні козирі цього "коника - горбунка". - А я не із полохливих, - усміхнувся Володя. - А я і не лякаю - я горджусь, - повернулася назад посмішка. "Горджусь, горджусь тобою, горджусь країною, - ще одне новомoдне слівце", - подумав Володимир вдивляючись в ілюмінатор, як уходить униз твердь земна і від "блаженства" на мить хлопець навіть очі прикрив. "Я лечу! Я лечу! співала душа колишнього безпритульного, колишнього в'язня божевілля і уперше, але тільки на коротку мить, він відчув себе частинкою (так частинкою, але ж не мізерною, а рівноправною) великої сім'ї над чиєю спільною, рідною і вже оновленою оселею взвився угору цей сріблястий птах. ГЛАВА З ДЖЕРЕЛА - Постій бо, Шурику , не спіши! Поглянемо, що ж це за такий цінний вантаж хазяйці на хутір аж літаком доставили, ­приказним тоном розпорядилася заводила - Євгенія. - Та не Шурик я, не Шурик, а Олександр! Не бачиш чи що, який у мене красивий грецький профіль?! - жартома хмурячись гучним надприродним басом прогудів молоденькі й шофер, але мотор автобуса усе ж вимкнув і знову відкрив тільки-но зачинені дверчата. Молоді дівчата і хлопці співробітники "армії ледарів" знову висипали усі із салону. ("Армією ледарів" може і не зовсім справедливо прозвали у народі роботяг Загальнонаціонального трудового резерву. Тих притягали до роботи від нагоди до нагоди і то лише, в основному, у разі стихійного лиха чи то надпланових врожаях. А решту часу, цілком законно, вони відсиджувалися дома. Били баклуш і отримували за це непогану, між іншим, зарплатню. А завести своє діло чи то піти працювати у солідну фірму не було, бачите чи, у них бажання і охоти.) Але зараз усі вони з інтересом стежили як невеликий літак майстерно здійснює посадку на крихпному приватному аеродромі пані Стефанії Поліщук. Хазяйка була легка на спомин і ось вже почулося звичне: - Чому затрималися з виїздом? Я бачу мені цей рекордний врожай яблук боком вийде. І не які гроші не компенсують мені витрачених на вас нервів ... Але ж у більшості своїй сердитість Стефанії була напускною. Бо новим людям чи то нежданим гостям, чи то навіть сезонним робітником, яких вона наймала час від часу, господарка схованої поміж полів ферми завжди була рада. Свинотоварне виробництво, на якому в основному спеціалізувалася її господарство (яблуневий сад це була дань моді: сучасна профілактична медицина радила кожному у день з'їдати хоч би по одному яблуку і цьому на них цілий рі к був стабільно - підвищений попит) працювала вважай в автономному автоматичному режимі зводячи нанівець участь у ньому малопродуктивної фізичної праці, але порою дуже впливаючого людського фактору. (Це на своїх близьких можна кричати і лаятись стільки скільки душі забажається: вони народ призвичаївшийся і загартований, а у тварин, істот ніжних і вразливих, від такого з ними поводження можуть бути погіршення апетиту, і навіть сердечні напади.) Із-за екологічної безпеки, тобто від гріха подалі, свинарське господарство Стефанії Поліщук проектанти розмістили у зоні найменшого ризику, запроторивши те за тридцять кілометрів від райцентру і за п'ять від найближчого селища. (Так тепер проектується любе нове виробництво у нашій країні і промислові корпуси поряд з житловими будівлями стали нонсенсом. ) Але це звичайно ж усе нічого, якщо ти не один. (Велика ж сила один плюс один!!) Та ось вже майже три роки як Стефанія овдовіла, а зимою ще і діти перебиралися жити у школу ­інтернат. І молода жінка вважай усю зиму практично була одна. (Чоловік фермерки Микола загинув рятуючи життя розгубившомуся під час зливи на слизькому взгір'ї стажеру ­Іноземцю. Жінка хоч і не чоловік, але теж, "по природі своїй", компанійська людина. І певна річ тужливо іноді бувало Стефанії. Правда, женихів їй постійно сватали, (хоча більше по Інтернету) але другий раз заміж іти вона усе ж не наважується. І усе із-за господарства та дітей. (Грошей синочку Сереженьці, якому у цьому році вже дванадцятий пішов і дочечці - лапочці Надійці, якій цим літом дев'ять виповнилося, вони ще з покійним чоловіком успіли зібрати, щоб забезпечити їм достатнє майбутнє. Одне фермерське господарство почитай на два мільйони тягне. 1 з таким посагом та заміж?! А як раптом попадеться п'яниця чи то, не дай боже, гравець якийсь ... Так краще вже самій поки що. Хай діти підростуть, визначаться, а там видно буде. В заміж'ї побути та з чоловіком "намучитися" завжди встигнеш ... ) Так або приблизно так подумки розміркувала тридцятидвухрічна Стефанія перебираючи як чітки звичайні свої думи, а літак тим часом успів не тільки сісти, але і висадити самотнього пасажира. - Ой, дівонька, що за красень!! - у захваті вигукнула Євгенія заставши і Стефанію проснуться від своїх мрій. - Женька! Твою команду у садку давно яблука ждуть - не дождуться, - нахмуривши брови нагадала бригадиру у юбцj хазяйка, але сама нічого не виражаючим поглядом теж окинула прибульця. - Та це ж, дівоньки, стажер! Чесне слово, стажер!! - ледь було "не приписала" у свої трусики вельми вразлива "дєвочка", яку навіть вид любого чоловіка приводив в екстаз близький до оргазму, і від надлишку почуттів навіть у долоні заплескала. Але при усім цім того, що юна бестія не звернула ні найменшої уваги на слова господарки теж не скажеш. Бо: - Ого, Стеша, яке тобі щастя, прямо з неба "впало"! ­щиро порадувалася вона і за хазяйку. А решта? Хлопці розуміючи, "неісповідний " хід жіночих думок, поблажливо посміхнулися, а дівчата, природно, хто по молодше, (ви мене розумієте, застарілі троянди обростають колючками і зривати їх з кожним новим роком усе менше І менше бажаючих), а значить і подосвідчиніше, окинули шагаючого до будинку хлопця блудливими поглядами. (Діло в тім, і хай це буде нашим секретом від батьків цих хлопців і дівчат, що більшість із них і йшла працювати у трудові резерви, тільки тому що усі ці поїздки у відрядження з ночівлею в таборах по віддаленим польовим станам відкривали неосяжні можливості для "повноцінного розкріпощіння." (І хоча і співається в одному старому шлягері: якщо одна дівчина любить зразу двох, то це не любов, а тільки здається ... Але, на жаль, не здається .. , бо вона, ця дівчина, перевірила вже не раз і практично, що таке кохання ... , по крайній мірі, удвічі "сильніше".) Стефанії Володя Манін (а це був він) не сподобався з першого ж погляду із-за його дуже вже в усьому випираючої чоловічої краси. (І це при тому, що вона ще і не усе бачила ... ) "Знову цуцика прислали!" .. , подумки про себе вилаялася фермерка і нарешті відіславши робітників до саду попрямувала в дім навіть (хоч би із почуття такту) не підождавши підходу нав'язливого усесильним банком "гостя". … Натовп людей роздивляючий тебе здалеку трохи збентежив Володимира та ще і цей величезний чудернацький значок стажера на груді не добавив, певна річ, настрою. Але знайомий з дитинства сільський краєвид, правда, чомусь без звичного і природного як земля і небо запаху гною, чудодійним бальзамом у мить зцілив цю тугу його душі. ( І хлопця нарешті попустило, та не зовсім, але тому вже переліт на літакові був виною.) - Звичайно теперішні лани значно доглянутіші та будинок з фермою у хазяйки суперсучасні. Можливо і сільгосптехніка зараз уся нових моделей. Але помудрую декілька днів і усе заново опаную, - по давній звичці розмірковував у голос Володимир. - А те що фермерка, з першого погляду видно, що гордячка і стерва, то нічого з цим не вдієш і треба буде просто змиритися і не звертати уваги. Бо мені з нею не жити і дітей не хрестити, - перш ніж зайти в дім, методом аутотренінгу створив хлопець собі потрібний настрій і потягнув двері за ручку. Справжній капітан останнім залишає тонучий корабель, а справжній хазяїн, як що не хоче, щоб і його господарство пішло на дно, повинен останнім сідати за стіл, коли вже уся живність і робітники накормлені і напоєні. (Давати ж вволю напитися впродовж усього дня, природно, треба дише худобі, а робітникам, щоб вони не уподобались тій, угамувати цю спрагу, дозволяти тільки по вечорам.) Так що, коли Володимир Манін зайшов у величезний хол, тимчасово переобладнаний під Їдальню для сезонних робітників, господарка як раз снідала, хоча звичайно вона трапезничала на самоті і на кухні. - Доброго вам ранку! І приємного апетиту, - трохи зніяковіло привітався Володя і його "добридень" чи то із-за внутрішньої скованості, чи то із-за зовнішнього вигляду-хазяйки (Стефанія у житті виглядала набагато ефективніше, а головне сексуальніше, ніж на моніторі комп'ютера) вийшло трохи розв'язливим, а відповідне фермерки можливо по тій же причині (бо усе що бачиться вдалині, чомусь-завжди стримається трохи нереально, як у кіно) злегка вульгарним. - Умивальнику сусідній кімнаті. Іди мий руки та сідай снідати, - розсердившись на себе за зненацьке збентеження, Стефанія взяла на озброєння добре відпрацьований на своїх неслухах суворий батьківський тон. Володя ж батьків ніколи не мав, але на подив ЦЯ благородна тиранія подіяла і на нього. І хлопець мовчки попрямував в указану кімнату, яка дуже і дуже доречно окрім умивальника мала ще 1 так конче потрібний йому зараз унітаз. (Виявляється світ відчуттів у справжньому дорослому житті не завжди тотожний з дитячим и захопленнями і мрійністю. Часто - густо це тільки у дитинстві, та і то лише у снах, ми без остраху ширяємо високо над землею ... ) ... На зайвий сьогоднішній рот Стефанія, природно, не розраховувала, та і, як на гріх, постійні залишки сніданку сьогодні зненацька розійшлись на добавки. Але коли Володя підзатримавшись з "умиванням" явився трохи ніяковіючи за стіл, там його вже чекала величезна тарілка смаженої з салом яєчні та така ж (за розміром) чашка зі сметаною. Від величезної не хлібини, а цілого короваю, явно домашньої випічки (ні не домашньої, я маю на увазі що це не Стешених рук діло, 1 тому Володя ще мислячи й дореформовськими критеріями на цей раз помилився) був відрізаний, хоча і великий, але один кусень. (Але хлопця це не збентежило, бо це сучасне правило відноситись до, хліба, як до національної святині, він вже добре засвоїв: відрізай тільки скільки зможеш з'Їсти. (А нічого зайвий раз підкреслювати свою національну приналежність.) Так сніданок для стажера хоча і швидкого приготування був непоганий. Але в їдальні і не пахло гостинністю. (Пахло шинкою з сиром та духмяною кавою ЗІ сливками, якими по багатолітній звичці майже завжди снідала хазяйка "фазенди".) А це просто тому, що загинувший чоловік Стефанії теж був високого зросту, вона добре засвоїла, що у відмінність від тих чоловіків, які зростом свині по "петельку" , високим належить давати подвійну порцію. Але про те, що такому чоловікові, як Володя Манін, безпричинно стільки сметани, та ще і з підвищеною жирністю, давати небезпечно, Стефанія напевне нічого не знала. І тому після сніданку повела стажера на екскурсію по фермерському господарству нерозважливо почавши 11 з дому. І хоча у спальню господарки вони завітали наостанок, небезпека висококалорійного сніданку не скільки не зменшилась. (Бо сметана це вам не мінералка, після якої лише писати хочеться.) у Володіному дитбудинку їх спільна, спальня для хлопчиків ненабагато була і менша цього жіночого будуару хазяйки. Але ось порядок, на відміну від решти кімнат, де усе сяяло і блищало, був такий же. Його їх вихователь охарактизував би стисло і одним словом: "Бардак!" Хоч тут несусвітній хаос жіночих речей, як не дивно, створював неповторимий домашній затишок. За час усього цього походу по будинку поміж Стефанією та Володею, на жаль, не виникли, не то що людяно - родині відносини (це коли молоді люди вже хоч би раз були разом в одній постелі), але навіть виробничо-товариських (а це коли шлях до постелі тільки намацується) і тих не виникло. І у Володі першого не витримали нерви. - Ось я слухаю - слухаю вас і у мене таке враження, що ви не розмовляєте зі мною, а просто гроші відпрацьовуєте. Чи то я не правий? - "дипломатичне" зробив хлопець перший крок у потрібному напрямку, так як підкреслено - холодна відчуженість Стефанії його стала дратувати. - Так воно і є. Ти стажер ("малоліток" та й на "ви" ­забагато честі) і мені за твоє навчання гроші, природно, платять. І при цьому, як що тобі це цікаво, не малі. Так що я просто зобов'язана про усе тобі розповісти і усе показати, - по жіночий "наївності" Стеша Володіне запитання сприйняла буквально і замість того, щоб у корні присікти усяку спробу фривольної розмови, і від гріха подалі, по скоріше покинути кімнату подвійного призначення, вона навпаки своєю відповіддю обумовила подальшу ескалацію взаємовідносин, спровокувавши спробу прямої лобової атаки. (А чім можна пояснити те, що "неуважна" дама розмовляючи підійшла до величезного двухспального ліжка і "по-хазяйські" стала осмикувати ковдру, а коротенький її "борецький" халатик задрався при цьому ледве не до спини?!) Не дивно, що за слова Стефанії Володимир схватився як за списа випавшого із рук супротивника. Але від відкрившогося видка із під задка (та вибачать мені читачички такий каламбурчик) у хлопця нараз пересохло в горлі 1 про багатословесну "димову завісу" для прикриття спроби взяття "фортеці" навалом (а точніше було б повалом) неможливо було і мови вести. - Усе!!?? - ось і усе/що він зміг видихнути, але зумівши по-чоловічому геніально усе і про усе сказати. - Так усе! - категорично заявила хазяйка та ще і добавила самовпевнено (чи то може самонамірено, бо інакше чім і про що вона тоді думала?!) - Абсолютно усе! Рішучим по наміру, але гарячкуватим по виконанню, поглядом Володя понишпорив по кімнаті і чарівний ліфчик бірюзового кольору звисавший зі спинки стільця привернув його увагу, але помутив свідомість. - Тоді покажи якого кольору у тебе трусики? - раптом видихнув хлопець хрипло. (Ну і нахаба! Зараз йому гарно ­вихована пані Стефанія задасть перцю!) На мить Стеша розгубилася, (що цілком природно) але потім хмикнула (ось - ось зараз і почнеться така головомийка, що мало не покажеться) і глядячи Володі прямо в очі ... стала повільно - повільно піднімати догори поділ халата. (Можна було б просто промовчати і нічого не говорити. Але я усе ж скажу: лікарі - психоаналітики і ті іноді помиляються.) Як і передбачав Володимир тонесенька як павутина нижня білизна дами явно була парою покинутому на проізволяще бірюзовому бюстгальтеру. Але такі вибрики, мем, навіть немічних старців не залишили б байдужими, а що говорити про нормального здорового чоловіка та ще і ужившого сексозанальне: коров'яча сметана плюс українське сало. (Саме українське, бо цей продукт добутий в інших землях таким чудодійним ефектом, на жаль, (для них) не володіє.) Цьому не дивно, що у Володі зірвало "запобіжний клапан" і, слава богу, що брюки залишилися цілими. (Але про це докладніше дами прочитають трішечки нижче, бо нам чоловікам зараз не до цього). Від такого видовища та ще і пари завитків збуджуюче визираючих з під бірюзового покрову, хлопця кинуло з боку в бік, як бугая на бійні після удару молотом, але на відміну від того, Володя на ногах усе ж удержався, але щоб "не ризикувати", зробив два непевних кроки по напрямку до Стефанії і за допомогою обіймів силкувався зберегти рівновагу. А так як у ту мить руки молодої жінки були усе ще унизу (вона як "дурепа" усе ще продовжувала тримати низ халата піднятим), то тепер, природно, ніжні руки і тендітна талія Мимоволі замкнулися в один моноліт, але ціна, на жаль, тому була ломаний грош, так як усе це було ув'язнене у "залізні лещата" чоловічих обіймів. Полон був цілковитий і шлях до перемоги - відкритий. (А бірюзовий стяг на фортеці супротивника ось - ось повинен був, впасти, бо вже тремтів він і «плакав».) Так! Сміливість місти захоплює, - не дарма ж так стверджувати колишні мудреці. Правда, усього - то два кроки відділяючих Володю від Стефанії той пройшов непевно і уповільнено, але, як потім з'ясувалося, не із-за відсутності куражу, а за виниклої ураз "усадки" одягу. Те що трапилося з Володіними брюками і Стеші завадило підготуватися до оборони певним чином, бо її вражений погляд ще довго дивився в одну точку простору, де вже фантомом її свідомості продовжувало царити марево - подібне наслання. І тільки особистий гарячий контакт (хоч і через тонкі, але, на жаль, усе ж тканини) примусив жінку зтрепетнутися від величного - с і відчути плоцьке: справжню сладість і істому чоловічого поцілунку. Правда, як що чесно сказати, цілувався Володя ще не ахти як, але розгарячений пристрастю старався, з усіх сил. І Стефанія, як майбутній його педагог - наставник і просто як усяка мудра жінка не стала переривати ці вправляння старанного учня. І так як у школі Стеша була "круглою" відмінницею знала ціну заохочування старанності, то милостиво подумки дозволила хлопцю зробити цілих п'ять повторів цього не байдужого вже і їй заняття. "Один, два (вже краще), три (вже добре), чотири (ради бога, не спіши: трохи повільніше)", - солодкою мукою краяла себе за довгі роки самотності і туги по чоловічім пестощам звичайна земна жінка. І коли світ вже готовий був розлетітися ущент і не п'ятий, а п'янкий поцілунок жалив не губи, а серце, Стеша раптом відсторонилася від Володі і трохи опустивши очі донизу (із яких тут же бризнули сльози) тихо - тихо промовила безглузде і нерочне зараз слово "фас!" Володимир завмер на мить від подиву, але звичайно ж не від переляку, так як обходячи усі кімнати хазяйських хоромів сам наочно бачив, що собаки у домі не держать, бо не було там навіть слідів її прибування. Але виявилося, що собака - собаці різниця. Так як раптом із дурацької шпильки на розкішному волоссі Стефан її, Володимиру прямо в обличчя зненацька приснула якась рідина. І в мить руки хлопця опали мов батоги і він, як оком змигнути, опинився на підлозі. При цьому Володя усе продовжував бачити і чути, але ні один м'яз його тіла не бажав більше слухатись поваленого хазяїна. (Правда - це неправда, бо гордісне вздуття штанів не піддалося такому підлому нападу і продовжувало височити не здаваючись.) Стеша ж виявилась начитаною жінкою. (У длиннючи зимові вечори вона прочитала безліч книг і "Золотий, осел" Апулея не був також обійдений її увагою.) І у молодої жінки спочатку від злості на себе, а потім і на нього (я маю на увазі Володю - молодшого) виник зненацька план помсти. Стефанія хотіла було "охолодити" неслуха, але, по-перше, вона не настільки була холодною (хоч і була як і усі жінки трохи відьмою), а, по-друге, з такою висоти, та ще і із жіночої "безствольної гармати" є великий шанс промахнутися ... Так у перший день знайомства вони і розсталися кожен зі своім. Стеша з скривдженою... (жіночою пихою), а Володя з даремно стоячим ... (чоловічим зухвальством). І тепер, хоч фактично вечорами і ночами вони на фермерському хуторі залишалися удвох, (робітники трудових резервів тільки столувалися там, а жили і ночували у літньому таборі поряд з садом) але зустрічей інтимних ні Володя, ні та і більше Стефанія вже не шукали. (Поки що не шукали.) Та і сметани (ні на сніданок, ні тім більше на вечерю) Володимир тепер не отримував. А усе в основному кефір та і той обезжирений. Але ось картоплі та круп "крохмальних" - цих харчів було навалом: Їж від пуза. (Але від цих продуктів, як стверджували ще наші діди, тільки комірці "стояли" ... ) Але ніколи не сумуючий стажер усіх цих підступів "злопам'ятної" хазяйки демонстративно не помічав, а добравшись до роботи і знудившись по ній, відводив душу, працюючи за трьох. Певна річ і сучасна техніка - не колишні "душогубки" і "тілотряски". Наприклад, у кабіні самого звичайного (для теперішнього часу) трактора повітря чисте 1 свіже. Цілу зміну морська прохолода чи то будь - яка інша на вибір. А у термосах чай гарячий або духмяна кава та різноманітна випічка. (Тепер Володя вже знав, що усі ці суперсмачні сніданки, обіди-і вечері Стефанії прямо на хутір три рази на добу точно в обумовлений час доставляла якась фірма - кухня. У сі ці замовлення хазяйка ­фермерка робила через комп'ютер і при необхідності по бажанню столующихся вносячи ще щоденно і зміни в меню.) Але це у фермерській столовій така різноманітність страв та ще і з урахуванням твоїх гурманських уподобань. А у кабіні трактора теж "не хіло". Не хочеш гарячого - на тобі холодне. (В мініхолодильнику прохолоджуючих (саме прохолоджуючих, а не сприяючих новий напад спраги) напоїв на усякий смак і ... (для Володі це було незвично) навіть пиво. І уся відмінної якості, і усе вітчизняне.) … Роботи у селі, а особливо влітку завжди багато, але зараз ні яких авралів і щоденних нарад у "голови колгоспу", де з дня у день одну і ту ж думу думали: "А чім сьогодні у першу чергу займатися будемо?! " Дивно, але счезла метушня із сільського життя: цілковито зникла. Нелегке як і раніше , але розмірене стало селянське життя і не квапливе, як теча величавої ріки несучої у собі витоки усіх благ людських. Бувало ранком вони поснідають раненько удвох з хазяйкою. (Володимир встаючи дуже і дуже рано, подобалося це чи то не подобалося Стефанії, але і її у свою віру перехрестив. І тепер фермерка з ранку сідала за стіл разом з стажером набагато раніше решти своїх робітників.) І у "контору". (Так Стеша призвала свою диспетчерську, яка була під зав'язку заставлена комп'ютерами та іншою малознайомою поки ще Володі оргтехнікою. ) Натисне хазяйка клавішу комп'ютера і через мить вручить непосидячому своєму стажеру розпичатку денного завдання, де усе не тільки по годинах, але навіть по хвилинах розписано. Але це так для контролю, бо теперішня сільспгосптехніка усе більше сама собі на умі і багато операцій, а особливо у полі, трактор виконує на "автопілоті". То ж сиди, хлопче, пий чай чи то каву І даремно не смикайся, а лише зрідка поглядай на монітор надійного помічника - комп'ютера, який не тільки усі виконуючи роботи, але і усі вузли aгpeгaтів держить під суворим контролем. Але ж робота, як відомо, "дурнів" любить і Володя завжди знаходив куди приложити прямо таки сверблячи у години неробства руки. Так що вечорами, коли "невільні" робітники вже давно повечеряли і поїхали у свій відокремлений літній табір веселитися та біситися (отримавши від хазяйки традиційний набір продуктів для "вікенду"), Володя тільки-но повертався з ланів. - Ну, де тебе так довго носило?! І що тобі сьогодні із моєї техніки зламати вдалося?! - безтурботним сміхом зустрічала його Стефанія незмінне, як вартовий на посту, стоячи у воріт ангару. - Та так дрібниці, - не бажав стажер Володя признаватися у своїй неуйомній і часто каравшоюся технікою, а іноді і хазяйською, допитливості. - А чого ж ти вимазався з ніг до голови? - не очікуючи відповіді питала господарка і частенько її голос на якусь мить тьмянів, а погляд туманився. (Ось таким же прибував з полів у перші роки їх фермерства і покійний чоловік.) - Іди мийся та за стіл. Вечеря давно уже прохолола, - не в змозі відірвати очей від молодого стажера починала безпричинно сердитись хазяйка. (Може тому, що для цих вечірніх .трапез для двох, Стеша стала готувати сама особисто?!) Володимир мовчки скорявся, але у баню не йшов. (Що то за банька, як що нікому тобі спину потерти .. ! ) А становив ся під душ і змивала вода до чиста усю грязь та частково, і то лише на певний час, гріховні його думки. Вечеряли нарочито повільно і ховаючись час від часу зиркали один на одного, а думки усі про майбутні екзамени. Цю гру - забаву для перевірки засвоювання знань стажер ом якось придумала Стефанія, але надав їй любовного відтінку, звичайно ж, Володимир. (Перший і єдиний поки що похід хлопця у спальню дами закінчився, як у прямому так і у переносному значенні плачевно. Виявилося, що у прикольнім знарядді була суміш нервово-паралітичного та сльозоточивого газу.) Володі вгамувалися, але не надовго. Час швидко гоїть рани. І став Володя - старший - Володя - мудрий шукати обхідний шлях. Як не дивно (а у жінок усе не так як у людей, то б то як у чоловіків: де у нас "густо" - у них там "пусто", а де у нас навпаки "степ та ковила" у них "гори медяні"), але Стеша нововведень Володі у свою систему заліків не відхилила. І навіть усе "не милосердніші" правила "гри" не змогли заставити непокірливу хазяйку відізвати свою заявку на участь у змаганні розуму та кмітливості, які усе більше і більше набували явно виразний еротичний характер. … - Чому у мене у будинку і на фермі розетки для включення електроприладів мають два різних кольори? - задала сувора екзаменатор своє перше запитання. - Мабуть тому що електроенергія для побутових і промислових потреб має різну ціну, - самонадіяно використав Володя давнішній запас життєвих знань і "промахнувся" . - Невірно, - засмутилася фермерка "щиро" переживаючи за підготовку стажера. - Енергія вироблена на одній і тій же електростанції не може мати дві ціни. Просто останні роки стали практикувати для населення паралельні мережі електропередач. Бо деякі електроприлади, наприклад, мій "дідусь" електрозварювальний апарат, порушують стабільність напруження у мережі, а таким електроприладам як комп'ютер, телевізор, холодильник - це явно не на користь. Володя похмурив чоло і почесав потилицю та облизавшись мов кіт поглянув на пухленькі губи Стеші, із яких та передбачливо перед" екзаменом" стерла помаду . - А чому у мене дві водопровідні лінії. І не тільки у мене, але і в усіх хто має хоч би присадибну ділянку? - задаваючи нове питання Стеша вирішила не ризикувати і планку вимогливості опустила нижче " не можна" і навіть як рятівний круг підкинула наводяще запитання. - По одній магістралі до тебе підходить питна вода, а по іншій технічна, - на цей раз стажер не схибив і здогадався зразу ж і радісна усмішка осяяла його обличчя. - І - і ?! - не задовольнилась сувора екзаменатор такою "змістовною" відповіддю і явно намагалася "скостити" залікові бали. - Технічна вода дешевше буде! - слідуючи за своєю інтуіцією у мить доповнив свою відповідь старанний учень і попав, що називається у "десятку". - Вірно. Непогано. Зовсім непогано, - змушена була визнати Стефанія явно вірну відповідь. - Так непогано чи добре? - тепер вже екзаменуємий вимогав уточнень. - Ну, скажемо, тверда четвірка, - затремтіла і зашарілася ураз на своєму кінці канапи хазяйка. Володя стрімким ривком висмикнув своє тіло із "пащі" м'якого "монстра" і в мить зімкнув "кораблі" борт до борту. - Не треба хитрити, Стеша, я вже точно знаю, що сучасна система оцінки знань здійснюється по дванадцатибальній шкалі. То ж на скільки тягне моя сьогоднішня тверда четвірка? - стиха, але з хрипцею в голосі поцікавився "педантичний" учень, ніжно і обережно обнімаючи збентежену і ще дужче тремтячу Стешу за плечі і "ненав'язливо" підправляючи її лице в найліпшій для поцілунку ракурс. - Дев'ять, - сумирно, але ледь чутко прошепотіла Стефанія і стала танути усе менш і менш ховаючись у солодко - гарячих, але підступно - паморочних пристрастю поцілунках пройдисвіта, але зараз такого смиренного, такого ніжного і усе більш і більш жаданого. У бешкетника Володі Маніна з математикою ще у школі були не лади і можливо цьому і зараз траплялось, що він умудрявся у такій простій арифметичній дії помилятися іноді на цілий порядок. (І як не дивно, але не завжди такі його "помилки" бували поміченими.) Так дорослі "діти" вечорами "пустували", але межу не переступали, хоч з часом Володіни губи вже і по Стешиному тілу заблукали ... І відомо чим би усе це закінчилося. Але у кінці вересня синоптики пообіцяли ранні приморозки і Стефанія, занепокоївшись за усе ще не зібраний врожай яблук, попросила підмоги. На наступний же ранок прислали з десяток "перезрілих" стажерів, але людей бувалих та досвідчених, а головне уміючих працювати без хитрощів і лінощів. Природно і їх теж розмістили на хуторі хазяйки, і тут усе і почалося. Одна із знов прибулих дам цілими днями з Володі очей не зводила, але перші дні держалася на відстані. - Ми з вами ні де раніше не зустрічалися, а то мені ваше обличчя здається знайомим? - трішки ніяковіячи запитала вона, якось несміло перейшовши до працюючого у полі поряд з садом непосидючого тракториста. (Стажер як раз "ремонтував" "чергову" поломку.) - Тільки у наших снах, - у одну мить· з головою утонув Володимир у прямо таки випромінювальному незнайомкою зачаруванні. І дівчина полегшено зітхнула і щасливо розквітла. Володя теж посміхнувся у відповідь і раптом усім єством своїм відчув як рідне і близьке: і цей грудний сміх, і цю бездонну синь до болі знайомих очей. І зненацька звично і безбоязнено, як у ві сні, він ураз підхопив незнайомку під руки і посадив поряд з собою на капот трактора. Та не злякалася і не образилася, а навпаки засміялася ще дужче і весело як на гойдалці взмахнула ногами: оголивши при цьому на мить оголене ... І тут же чоловічі гарячі долоні знову оплели дівочий стан і пересадили бешкетницю трішки вище .. , але вже не на трактор ... ... Ви знаєте, як зриваються спілі яблука з високих дерев?! Вірно: треба драбину або плідозніймальник. Але ось Володя садив собі свою подружку на плечі (по простонародному "на коська") і вона мліючи від щастя тривала "райські" яблука. Певна річ, що такі "трюки" вони проробляли усамітнившись, але, як виявилося, і у дерев порою бувають очі, а ще більш сумніше усього, коли вже дуже гострі язики ... Ранні приморозки, слава богу, сади Стефанії обійшли стороною, але вона чомусь раптом зненацька дала команду обтрясти залишки яблук на корм худобі. І природно і у стажерах і у службовцях Загально ­національних трудових резервів ураз відпала потреба. Ті трохи, правда, подивувалися такому не зовсім економічному-оправданому рішенню фермерки, але хазяйське слово - закон та і ночами зараз стало вельми зимно. (Та так, що навіть через куртки і "похідні" ковдри стало спини холодити І можна і дівчаток застудити.) І на наступний вже ранок, коли усі стажери і робітники "Армії" - ледарів роз'їхалися по домівкам, Володя на сніданок зненацька отримав величезну чашку "домашньої" сметани, в якій гордо височила не падаюча ложка. - Це що ж прощальний сніданок?! Мене, що теж випроваджують? - знаходячись не у найкращому настрої не подумавши запитав Володимир, але тут же сам себе підправив, перевівши свою нетактовність у жарт: - Не маєш, хазяйка, права! Бо у мене ще два тижня практики ... - А у мене буде два тижня відпустки! - щасливо і радісно сповістила Стеша. - Вважай три роки сиджу на фермі безвиїзно, - і раптом несподівано розридалася. - Стеша, ти чого?! - розгубився спочатку Володя і не маючи під рукою інших лікувальних засобів, став плачучу цілувати, цілувати, цілувати ... Невідомо скільки пройшло часу бо усе навкруги раптом покрилося густим туманом і самі не відаючи як і чому молоді опинилися високо - високо над землею ... на сіннику. Відпущений долею час пролетів, як один день. (Та і діти Стефанії, як раз "підзадержалися" в Артеці і два тижня їм ніхто не заважав.) І такий часом вогонь палахкотів в їх серцях, що просто диву даєшся, що обійшлося без пожежі. (Бо ізлюбленим місцем їх любовних втіх усі ці дні залишався усе той же сінник.) Але розталися без сліз. І попрощавшись кожен із них думав про своє. Стеша: "А цілувався загинувший мій Микола краще, але заміж можна вже і вийти. Треба лише знайти собі якогось самотнього і забезпеченого чоловіка, щоб на дитячі гроші І не зарився. Так самотнього, але не старого .. , не утомленого ... " А Володя? А що Володя?! Після двохтижневого та ще і щоденного поїдання сметани у нього раптом виник гострий авітаміноз: йому до "можна" як захотілося яблук ... Але ось у невтомної "вершниці" йому навіть прізвища довідатися не вдалося. "І з яких пір статевий акт став причиною для знайомства?!" - чи то жартуючи, чи то криючись вигукнула вона якось і залишила усі розпитання про себе без відповідей. ГЛАВА 4 (У ДІТЕЙ ПОВИНЕН БУТИ БАТЬКО, А У САДУ - ХАЗЯЇН.) Наступним місцем для практики Володимиру Мані ну його банківський менеджер визначив придорожній автокемпінг у міжнародному автобану. Це був невеликий компактний комплекс: надійно цілодобово охороняєма автостоянка, автомайстерні, заправка, невеличкий по-домашньому затишний готель і ніколи (навіть у саму глуху ніч) не пустующа придорожня їдальня з прийнятними цінами і з великим вибором свіжих і смачно приготовлених страв Володіла усім цим господарством сім'я Стогових: Аркадій Давидович з дружиною Іриною Олексіївною та три Їх, вже трішечки підзадержавшихся у наречених, доньки: Рая, Майя та Марина. Дівчата розквітли красунями і тішили очі. - У вас що аж три дочки?! - поцікавився Володя у хазяйки пані Ірини у перший же день знайомства. - Ні не три дочки, а три сучки! - замісто дружини у серцях вигукнув її чоловік. - Не зважайте на слова Аркадія ні якої уваги. Я доньок виховала як треба. І вони добре знають, як з молодими хлопцям и себе поводити. І я на усі сто відсотків упевнена, що мої дівчата не дозволять собі нічого поганого. Це просто Аркадій вважає, що наші доньки дуже вже перебірливі, бо вже не одному ухажеру відмовили. - І це дійсно так! - скипів Аркадій Давидович. - Це поки вони молоді і красиві, женихи за ними табунами ходять. А юності цвіт, знаєш моє золотко, швидко облітає. І залишаться наші вередливі, чує моє серце, у старих дівах. Треба заміж виходити поки ще є вибір. Це моя остаточна думка і тобі, моя радість, мене не переконати в іншому, - і залишивши недоїдене друге і випивши на ходу "фірмовий" компот, незадоволено буркочучи собі під ніс хазяїн подався в авто майстерні. - Пообідаєш і як що хочеш то приходь до нас, там. дуже з цікавою поломкою як раз "ауді" прибуксирували. А ти здається стверджував, що колись і на автомеханіка навчався, - перш ніж залишити кухню не дуже і настійливо запропонував хазяїн. - Ауді?! - з деяким почуттям .жалю відірвавши на мить голову від миски, здивовано перепитав Володимир. (Стажер вже знав, що програма національного протекціонізму власним виробникам та ще і виготовлення автомобілів по замовленню зробили придбання іномарок просто економічно невигідним для самих же українських покупців. Тепер, коли кожна людина стала цілковитим власником свого особистого ринку споживання і акціонерним хазяїном усього того де його потреби набувають товарного виду, взаємовідносини у суспільстві набули нового формату. Бо як що ти сам собі хазяїн, то купувати для себе на стороні те що у своїй країні вже виробляється (а ні так хутчише купимо технології) навіть останній дурень собі у збиток купувати не буде. Таких дурнів, і про це Володя знав достеменно, навіть у дурдомі не було і не має. (Боюсь тут помилитися, бо може у майбутньому теперішні, так звані, народні депутати (яке бридке слово, ні певна річ брудне, але більше брутальне) на радість простому люду там і оселилися на віки вічні. А чому б і ні?! Бо вже в більшості своїй, себе обожнюють з такими величностями, що цих померлих велетнів розуму і волі зараз тільки у психушці і зустрінеш. ) (Ще раз прошу вибачення у майбутніх читачів за багатослів'я, але коли мова заходить про владу, я як І кожен пересічний громадянин нашої держави раптом із мовчазної "меншості" незбагненне перевтілююсь нараз у "професора богослов'я" . Але досить про земне, давайте продовжимо розмову про високе. Тобто повернемося до наших баранів.) Схаменулися чи то народ, чи депутати і зрозумівши нарешті, що є тільки один шлях щоб "визволити" держслужбовців з тенет зловживань - це платити їм певний відсоток за успішне управління. Тобто поставити нарешті "слуг народу" у рівні умови з народом - хазяїном: отримуй зарплатню по конечному результату. І тоді і зачухалися керівники, бо суперники постійно дихали у потилицю 1 як що хоч за один квартал не досягнеш контрольних показників то можеш породнитися не з сумою, а з сумою. Бо за нерадивість і у казну інколи приплачувати приходилось. Для чого в управленчиських командах і держати багатих банкірів, а ті, як відомо, у дурнів грошей не вкладають.) Все це у голові Володі прикрутилося значно швидше, чім було мною записано і він успів ще крикнути навздогін: - Обов'язково - обов'язково прийду, - і став енергійно працювати ложкою. (Бо на відміну від Аркадія Давидовича він ще і з першим не розправився. ) Скориставшись нагодою перерви у людському потоці і новим співрозмовником, якому наступні два місяці випадало стати майже членом їх родини, Ірина Олексіївна присіла за стіл Володі: - Не квапся, успієш! А їжу треба старанно пережовувати, а то на старості літ зі шлунком замаєшся, - по зручніше всідаючись проказала вона і продовжила перервану розмову. - Аркадій говорить, що у дівчат багатий вибір женихів. Так багато вже хлопців нашим донькам пропонували руку І серце. Але, в основному, це наші клієнти - проїзжі іноземці: А для чого нашим донечкам ці далекі країни?! У них завжди щось трапляється. А ми ж в себе дома починаємо зараз вже жити як у раю, - і Ірина Олексіївна легенько постукала по дерев'яній різній столешниці і продовжила. - Тільки старанно трудись і усе в тебе буде ... За своїх, тільки за своїх хлопців виходити заміж треба, ­упевнено заявила хазяйка і невідпустила Владимира із-за столу, поки у того не з'явилася легенька ікавка: явна ознака переїдання. … Смачна Їжа, тобто добре попоїсти було Володіною слабкістю і поживши пару тижнів у сім'ї Стогових, де усі, і мати, і доньки, готували так, що пальці оближеш (це у кращому випадку, а то і язик проковтнеш) стажера з подивом відмітив, що став набирати разом з "плановим" розумом і непланову зайву вагу. - Ні така робота не по мені! - упевнено заявив Володимир не знаходячи справжнього застосування СВОІХ сил. Та і доньки хазяїв, недивлячись на багатообіцяючі "рекомендації" їх батька, виявилися по старомодному цнотливі. І хоч гарячі і пристрасні (і не завжди ініціатива походила від стажера, бо чоловіки - це телята "нетямущі": куди їх ведуть - туди вони і йдуть ) поцілунки хлопцю вдалося зірвати з уст усіх сестер, але за свої трусики ці дєвочки держалися чіпко і далі обнімань і затискань діло не йшло. (І Володі щоб жити і вижити, а не "стати довічним калікою" навіть пару разів довелося скористатися продажним коханням не переводящихся у віках "гарячих любительниць автостопу.") А через місяць його стажування у Стогових доньки хазяїв, на радість Аркадію Давидовичу 1 тиху печаль Володимиру, зовсім взяли та і вилетіли з батьківського гнізда. І ні чого тут не вдієш. Дєвочки вийшли заміж. Усе відбулося дуже і дуже швидко. Вважай за один день, а точніше впродовж одного тижня. Три молодих, а головне (природно, для Аркадія Давидовича і його домашніх) нежонатих вузівських викладача, прочитавши "ненависну зобов'язівку": рік лекцій за кордоном, поверталися з радістю додому і зупинилися на годину перекусити у придорожній їдальні. Година ця розтягнувся на цілий тиждень і тепер Рая, Майя і Марина шарпали батька: - Або повертай нам наші робочі сертифікати, або відшкодуй готівкою Їх теперішню вартість. Дівоньки вже вийшли заміж і тепер від'їжджали услід за своїми судженими. (Діло у тім, що перш ніж відпустити по домівках приглянувшихся женихавшихся хлопців, а тим більше "відчинити ларець для сердець", добре виховані доньки Ірини Олексіївни завбачливо у перший же день знайомства з очумівши від привалившого щастя молодими людьми розписалися у місцевому загсі.) Окольцьовані тепер хлопці через тиждень поїхали, а ставши замужнілими леді і вже колишні непорочниці продовжували тероризувати батька: - Повертай, папаня, наші грошенята, усі повертай! - Та у вас, дуреп, що зовсім дах. від щастя поїхав?! - "ласкаво" по-родинному переконував їх батько. - Вийшли заміж і, слава богу! Вирішили далі вчитися, ну і добре. Але для чого ж це гарячкування з забиранням грошей із такого прибуткового діла. І для чого ж мені чужих людей у нашу справу допускати?! Адже у нас одних наших відсотків від вкладень хватить вам на життя та навчання з головою. - А на наряди? - у один голос засумнівалися доньки. - На усе хватить! На усе, - завірив їх Аркадій Давидович. - Можете і зі своїм банківським менеджером порадитися. Краще місце для роботи ваших грошей, чім у мене і він не підшукає. Дівчата поохололи, але батьку на слово усе ж не повірили і тут же усілися за комп'ютер для "розмови" зі своїм банком. Але хто із батьків буде бажати гіршого для своїх дітей і тато, природно, виявився правий. Весілля вирішили зіграти одне і під Новий рік. А зараз слідом за поїхавшими чоловіками засобиралися і молоді жінки, устигнувши усього-то за тиждень сильно-сильно полюбити "сімейне" життя. На спомин про рідний дім влаштували вечірку (вже пізно, коли батьки полягали спати) і єдиним гостем сестер був Володя ... Так, коли "наречені" поїхали, було , про що згадати стажеру у длиннющі осінні вечори. Але що було, то вже було, а зараз залишилась самотність та безконечні розмови про життя з Аркадієм Давидовичем за "чашкою чаю". (Щоб не давати жінці приводу для хвилювань, хазяїн кемпінгу в відкриту не пив: він просто у чай доливав три чверті рому.) - Я ж-то десять років у безтями у дурдомі провів, - добре вже напідпитку признався хазяїну якось Володя. - І початку усіх цих реформ не мав честі бачити. А мені вельми цікаво знати, звідкіля усей цей теперішній достаток взявся? Та ще і робота для усіх? Адже я тільки голодних бомжів та повсюди служби зайнятості для безробітних пам'ятаю ... - Весь той, Володенька , бедлам (хазяїну такі розмови були до вподоби) був лише від того, що тодішні державні мужі лише про особисту вигоду пекли ся і направо, і наліво, вважай-за безцінь, торгували народними багатствами. А внутрішній ринок споживань - це найголовніше багатство любої країни. Але зародилася у наших землях ідея, що увесь цей ринок, задовольняючий усі наші потреби, є особиста власність кожної людини. А суспільні продуктивні сили виробляючі ці самі товари і послуги, тобто усе те що накопичили попередні покоління, є довічна власність кожного громадянина, як законна спадкоємна частина і як зона життєво-важливих його інтересів. І правове володіння усім цим і є невід'ємна право кожного громадянина по справжньому демократичного суспільства. (На зорі реформ Аркадій Давидович, тоді ще кустар - механік, маючий дозвіл на авторемонтні роботи, зі своїм кумом Федором, тоді продавцем - лоточником, а зараз власником мережі супермаркетів, дали незвичайну клятву. Що як що ці реформи зроблять їх багатими людьми, то один із них особисто вишиє і буде носити українську національну сорочку. (Федір був по національності росіянин і в усіх перебудовочних негараздах звинувачував тільки "самостійність".) А Аркадій, тобі ще Аркадій, а часто - густо просто Ар каш а, (бо був він і не руський і не українець) поклявся вивчити на пам'ять тільки-но прийняту Економічну конституцію України розмежовуючу майнові права усіх суб'єктів господарчої діяльності. Тепер вже не Федір - лоточник, а хазяїн Федір Михайлович , на усі свята (і навіть церковні) красується в українській вишиванці. А Аркадій Давидович, але тільки коли сильно на підпитку, може і мудрене слівце ввернути у свою "промову". ) - Та не може ж одна людина зразу і сіяти, і будувати, і у небі літати?! - засумнівався у такій доречності розподілу суспільного "пирога" Володимир. - А ні хто від тебе цього особисто робити і не вимагає. Тому і називається: правовий довічний трудовий сертифікат. Ти з'явився на світ - тобі його і видали. Певна річ не особисто тобі і навіть не твоїм батькам, а банку краю, де ти мав щастя народитися. Ось тобі і певний мінімум дитячих виплат, а потім і Шкільних поки не стукне вісімнадцять і ти не отримаєш на руки своє право на персональне робоче місце. - Значить за мене поки я росту усе вирішує банк? ­Володя постаринці не дуже-то довіряв, суспільним інституціям. - Ні, усе вирішують твої батьки. А банк лише радить їм, як твої грошенята примножити ... - Державний банк?! - Тьфу - тьфу!!! Не споминай про неї на ніч глядячи. Її вже майже десять років як поховали і щоб не наврочить не треба тривожити її прах. Її не має, а є суспільство, країна і банки, де ми прості люди зберігаємо свої гроші. Ці банки тепер називаються: регіональними народними банками реконструкції і розвитку. І діло тут не у назві, а у суті. Не чужий дядя там править балом, а наглядальна рада. Я, наприклад, теж член такої ради у нашому районному регіоні. І повір, мені на слово, на сумнівну банківську операцію ми не виділимо ні копійки. У нас непоганий і стабільний відсоток. А хочеш великих грошей, вкладай вільні кошти в банк розвитку науки. Вельми прибуткове діло, але порою ризиковане ... - Усі банківські справи завжди мають певний відсоток ризику! - сповнив Володя десь прочитану нісенітницю. - Як що давати комусь в борг, то так. А ми вкладаємо свої гроші лише в себе і дітей своїх, тобто в свої справи, в свій бізнес... - А як же конкурентна боротьба? І тінь банкрутства ... - Це раніше так було. До реформ, - не дослухавши Володю перебив його в запалі Аркадій Давидович. Коли ще не була задіяна програма "Велике рахування", яка на багато десятиріч вперед не тільки збалансувала і спрогнозувала, але і скрупульозно прорахувала, як загальнонаціональні інтереси так і кровні потреби кожної людини окремо. Регламентуючи по між усього іншого і конкурентну боротьбу; ніколи не доводячи її до банкрутства однієї із сторін. В оновленій країні економічні інтереси кожного громадянина тепер надійно захищені. - А не пахне це совковим зрівнянням можливостей? ­занепокоївся стажер у хмільній відкритості. - Так ні ж, ні! Візьмемо, наприклад, найбільш нарікаєму «старт-програму» по допомозі молодим. Як ти вже знаєш, усі учні по закінченню школи отримують річну допомогу від суспільства для успішного старту у доросле життя. Але людське життя - це довга нива. І подальша твоя доля залежить не від розміру цих невеликих, по теперішніх мірках сум, а від того як ти подалі трудитися будеш ... - А природний хист? А родова спадщина? - Так є у нас зараз і багаті і дуже багаті люди. І живуть вони не ховаючись, бо усе що вони мають здобуто своїм розумом і старанністю. Можливо і старі "занички" їм у цьому в якійсь мірі теж допомогли. Але запам'ятай, Володимире, гроші дурнів не люблять! І як щоб не було у них зараз ділової хватки і життєвої стійкості, то давно б спустили ці грошенята: чи у казино, чи з бабами у Криму прогуляли. Та і хіба лише в одних грошах щастя. Ми з моєю половиною теж люди не бідні, а ось розлетілися- ­роз'їхалися наші донечки і як-то порожньо стало у домі, ­п'яненька сльоза Аркадія Даниловича добавила солоненьку "ізюминку" в його ромово - чайний напій. - Скоро - скоро злетяться, але вже з онуками вашими! ­утішив Володя господаря і той зразу ж блаженно посміхнувся і враз повеселішавши продовжив філософствувати про життя ­буття. - У нас тепер усі стали жити непогано. Я ось вже два роки нікому милостиню дати не можу. Тому-то по святам і кормлю, І заправляю біднуватих, Іноземних студенті в безкоштовно. Так, зараз, скажу тобі по-секрету, але щоб це тебе, не дай боже, з пантелику не збило, можна свій робочій сертифікат просто здати в якусь преуспіваючу приватну фірму і лише числячись її службовцем отримувати мінімальну зарплатню і жити безбідно. (Взамін на ману небесну: суспільний стабільний заказ кількість робочих місць підлягала суворій регламентації і завжди дорівнювала кількості бажаючих працювати. ) - І хто крім нього, Володя поглядом указав на знаменитий відкритий лист[1], який у золоченій рамі висів на стіні за спиною хазяїна, - першим почав рух за ці реформи?! ­вигукнув Володимир у захваті і не ховаючись (Ірина Олексіївна пиво і шампанське до спиртних напоїв невідносила, а вважала чимось подібним квасу) наповнив високі келихи відмінним шампанським, природно, з "гербом" сім'ї Стогових на етикетці та ще і з ностальгічною зараз назвою "Три красуні". - А давайте, Аркадію Давидовичу, вип'ємо за цих великих людей стоячи?! Господарю автокемпінга ця ідея прийшлася по душі. Він теж налив собі шампанського у келих. І довго не випускав із рук пляшку, ніжно поглядаючи на портрет своїх доньок. - Імена давай! Давай імена первопроходців! - квапив Аркадія Давидовича у хмільних веселощах Володимир Манін і поки хазяїн їх перелічував ... ( тут кожен хто крім для себе (що є природно) і для усього українського народу (що є бажано) зробив хоч би крихітку добрих діл може сміло поставити і своє ім'я) стажер покачуючись, але стоячи уперше у житті пив за здоров'я і во усе благіє тих, кого раніше в народі інакше і не величали, як ненажерливою сволотою. - А що там за галас у пресі про три залізничних ешелони з салом та два состави іменної горілки з особистих запасів громадян, які буцімто вирішили зібрати мешканці Західної України? - упавши на стілець і відчувши під собою рятівну опору, возвернув Володя розмову у попереднє русло. - Та це нашим братам - слов'янам від нашого столу до їхнього на Новий рік гостинець! - Молодці! Добре придумали. Але не розбазарюємо чи ми знову такою щедрістю народне багатство? - згадавши про сало стривожено запитав стажер. - Та ти що здурів?! У нас зараз склади стратегічного призначення ломляться від надлишків. Гуманітарку розсилаємо тим хто просить і не просить. Ось я і думаю, що придумкуваті западенці, лишки із своїх власних комор і вирішили москалям збути. Не викидати ж! А ті теж добрі: у відповідь нам п'ять ешелонів ікри і риби пруть ... - А як же з горілкою? - поцікавився Володимир весело. ­Що слабо?! - Горілка у Росії ніколи не була та і напевне ніколи і не буде зайвою, - філософічне ізрік Аркадій Давидович. За це і випили і баєньки розійшлися. … Вперше за багато років залишившись з дружиною у двох (робітники і клієнти це вже інша річ) хазяїн автокемпінгу зненацька для себе став нудьгувати без доньок. (А може так просто створене наше батьківське серце і йому життєво-необхідно постійно вболівати і томитися за своїми близькими?!..) Володя ж безпричинній своїй нудьгі не знаходив пояснення. І тепер його вже не радували ні застільні "розваги", ні робота в автомайстернях, ні навіть наполегливі запрошення шикарних дам. Для яких, після настання у країні відносного благоденствія, переспати з шофером стало чимось подібним спортивному хобі. (Любовні послуги Володі вони вже були готові надавати і безкоштовно, а то і приплатити, але хлопець від "нічних метеликів" тепер шарахався як чорт від ладану. Мабуть тому - що не було у цих відносинах почуттів, а лише якась механічна відкачка статевого надлишку.) А може усе це від того, що стали ночами усе частіше частіше снитися йому завзята "вершниця" та ... яблука. Але теперішнє життя мабуть і вправду стало незвичайним. (Наприклад, зараз у пресі на повному серйозні мусировалося питання про збалансованість величини єдиного податку на прибуток з особистими побажаннями самих плательщиків. Це що ж виходить? Скільки захочу - стільки і заплачу?! .. ) Правда ось погода поки що людям була ще не підвласна. Та і то, як колись розповідав Володі Аркадій Давидович чи то казку, чи то бувальщину, що буцімто наша вітчизняна наука крокуючи зараз семимильовими кроками вперед, винайшла прилад дозволяючий визивати дощ. Вирішивши провести експеримент і в одному селі роздали усім жителям по даному винаходу. А дія у-цієї дивотехники проста: з'явилася хмарка над твоїм подвір'ям, бабахнув у неї із приладу, зовні напоминаючим мисливську рушницю, дощ тут же 1 пролився на твій город. Благодать і радість. Та виявилося не усім. Бо в тому селі таке зчинилося?! Сусіди із-за дощу усі пересварилися і ночами перестали спати. Вартуючи, щоб першому хмари перехопити. Вчені подумали ­порадились і вирішили до пори випробування відкласти, а сам винахід суворо засекретити. Так як видно не прийшов поки що ще час нам їм користуватися. Не доросли, поки що не доросли. Так що осінні дощі лили і лили, а любовні муки Володі душу томили і томили. Але як у хмарах, так і в житті бувають просвіти. І одним похмурим жовтневим ранком шикарний спортивний автомобіль в'їхав на приватну автостоянку Аркадія Давидовича. І спалахнуло сонце нараз і сон обернувся в яв. Але не зразу Володя повірив очам своїм, а довго - довго дивився радісно - вистраждано в бездонну синь світившуюся взаємністю. - Нарешті я тебе пізнав! Ти ж бо Зоя Данич!! - щасливо вигукнув наш герой буденного життя і заключив прекрасну даму у свої палкі обійми. - Мовчи - мовчи, - і підхопив возлюблену на руки. Але жінці (коли вона цього не хоче) не можливо затулити рота навіть поцілунком. - А я вже придивилася одне чудесне фермерське господарство! І нам з тобою, запросто, можуть дати безвітсокову позику на його придбання, - з гортанним сміхом перелилося зверху униз. - Уявляєш, там є чудовий сад, а які там груші і яблуні високі ... Одного зимового вечора на київських пагорбах молода неня катала на санчатах своє маленьке дитятко. - Про що мріють зорі? - зненацька запитав невгамовний хлопчисько високо задерши голову та вдивляючись у діамантове мерехтіння небес. - Вони мріють, щоб усі люди були щасливими, - і на мить не замислившись з материнською ніжністю в голосі відповіла молода жінка. Вересень 2003 р Анатолій Рогаль [1] Цей лист був присланий на телебачення в редакцію супер - шоу "Моя думка така" і як більшість, неординарних тверджень (і тому не збагненних для інших) закономірно попав в кошик для сміття. Але на щастя він вершив що купу "глядацьких симпатій". І в ту доленосну мить в кімнату завітала автор і ведуча програми. Вона як раз доїдала кусочок "ексклюзивного" торта: презент начальству від якоїсь іменинниці. І поки вуста шефа робили свою повсякденну справу з холеного пальчика суто механічно (тим що підвернулося під руку) було витерто залишок крему. А очі платинової блондинки (відомої в вузькому колі як міс Усе) при цьому - професійно по звичці пробігли уздовж наче виделкою нашкрябаних рядків: " ... державний устрій - це вже е суспільне об’єднання, але примусове, а може ж добровільне було б набагато краще?! І чи має цей суспільний лад на основі державного устрою в нашій наново створеній країні якесь законне юридичне підґрунтя?! Я, наприклад, та і всі члени моєї родини такої злагоди ніколи не давали ... " Так почалося економічне Відродження, бо цей лист став наріжним каменем нового суспільного ладу і першого грудкою землі на домовину державності. А автор? На жаль, він зостався невідомий, бо і прізвище, і адреса залишилися на конверті, який на жаль, так і не знайшли. І попри всі заклики вдячних співвітчизників він так і не відгукнувся. А чому відкритий? Та тому що його таким знайшли ... Читайте больше книг на сайте онлайн-библиотеки mir-knigi.org