Автор : Еременко Оксана Георгиевна
Название книги: Авантюрні кандибобери або тріо наступає (СИ)
Читать на сайте: https://mir-knigi.org/author/eremenko-oksana-georgievna/avantyurnі-kandiboberi-abo-trіo-nastupaє-si

_Оксана Єрьоменко_

АВАНТЮРНІ КАНДИБОБЕРИ

АБО

ТРІО НАСТУПАЄ

2015

_Весела автобіографічна повість про пригоди трьох дівчаток, дружба яких міцніє з кожним днем. Вони потрапляють у різні історії, розплутують найважчі проблеми, тікають від биків та материного віника. Сваряться, миряться, коять шкоду та допомагають. Проте їхні дитячі серця повні щедрості, добра та щирої непідробної допитливості._

ВСТУП

Познайомтесь, я - Оксана, чи то пак, Оксьонка, як кличе мене одна моя знайома. У мене є сестра Віка, яку я далі називатиму Куська. У цього "янголятка" (як її називає мама) зовсім не янгольський характер: мало того, що б'ється, як Кличко проти Льюіса, так ще й має звичку підставляти мою і без того багатостраждальну душу.

Якось у дитинстві я вкусила її за руку (мені ж бо потрібна була саме та цяцька, яку вона тримала в руках). Не встигла й опам'ятатися, як Куська вже: "Е-е-е-е!.." - потягла ізнизу вгору.

- Замовчи! - зашипіла я. Та, побачивши, що вона, скривившись, збирається взяти вищу октаву, засокоріла. - От замовкни! Замовкни, я тобі щось розкажу.

Проте розказати мені не судилося - до кімнати, мов вихор, залетіла мати і, надававши мені по губах, поставила в куток. І вже там, схлипуючи і розмазуючи по щоках солоні сльози, я злісно шепотіла: "Я ж тобі відомщу, я тобі відомщу!.."

Проте відомстити мені знову ж таки не вдавалось, бо я опинялася в кутку.

Та коли у нашому житті з'явилась третя особа жіночої статі, все змінилось назавжди...

ЗНАЙОМСТВО

Того, наскільки я пам'ятаю, літнього вечора моя прабабуся Марія збиралася у довжелезну (через 2 двори) подорож до баби Шури. Захопивши мене ("підем по молоко"), баба Марія почимчикувала вздовж вулиці.

Я сиділа на зеленій лавці біля порогу баби Шури і смоктала цукерку, що мені дала старенька, і думала, чим би це зайнятись, поки бабуся поговорить із бабою Шурою, а тоді й з бабою Ганею. Взагалі-то баба Ганя й баба Шура жили у різних дворах, хоча мали одну спільну річ. Ось з цією "річчю" я і познайомилася того щасливого літнього вечора.

З-за рогу хати вискочило мале веснянкувате дівченя в зелених шортах. Побачивши мене, воно почервоніло, мов помідор в оранжереї, і стало, як укопане. Недогризений "Карабас-Барабас", чи то "Русалонька", чи, може, й "Журавель" полетів на землю, а я підійшла до малої.

Довго розповідати скільки ми мовчали, наче понабирали до рота води, поки вияснилося, що її звуть також Віка, як і моє "янголятко". Це дещо потьмарило мій настрій, але коли я подумала, що називатиму її Вікушка, а не Куська, то це не матиме жодного відношення до "янголятка" - все повернулося на свої місця.

Відтоді й почалася наша дружба. Ми викидали такі коники, робили такі авантюри, що наша мати лише дивувалася і називала наші витівки не інакше, як "кандибобери". Що це слово означає ми не знали, проте інтуїтивно відчували, що то жарт.

Взагалі, ми були спокійнісінькі діти. А що навкруг хати гасали, як скажені, то те нічого. Та давайте все по порядку...

БАБА ЯГА

Спекотний літній день. Ми з Вікушкою сидимо й нудьгуємо, бо до "Синдбада" ще далеко, "Невгамовні" вже закінчилися, а у хаті мати миє підлогу і нам суворо наказано їй не заважати. Заважати я й не збиралася. Це все Вікушка: "Піди спитай чи ще далеко до "Синдбада"..."

Декілька разів я запитую, але, побачивши, що мама вже починає гніватись, облишаю цю затію. А Вікушка знову: "Ну, скііільки ще до "Синдбада"?"

Я вирішую цього разу вчинити гуманніше - боком-боком біля мами я прослизую до годинника. Проте розібрати там нічого не встигаю, бо від маминого: "Гиии!..", здається, тріснула стеля. Лише тепер я бачу, що через усю чисто вимиту блискучу підлогу тягнеться ланцюжок моїх брудних слідів. Кулею я вилітаю з хати. Не пам'ятаю як я бігла, але через хвилину опиняюсь біля старої груші у садку.

- Так скільки до "Синд..."? - починає Вікушка, але відразу замовкає, помітивши мій вираз обличчя.

- Скільки, скільки! - злісно перекривлюю її я. - Давайте в "бабу Ягу" гратися!

Проти "баби Яги" ніхто нічого не має, і моє "янголятко" також, хоча взагалі-то його ніхто й не збирається питати.

- Ти, - я велично тикаю пальцем малій у груди, - будеш бабою Ягою, а ми будемо від тебе тікати. Кого зловиш, той теж баба Яга. Поки всі не станемо бабами..., - я на секунду замислилась, - Йогами!..

Куська похитнулась під натиском мого пальця, проте перечити не стала.

Вже за хвилину ми з гиком і несамовитим вереском гасали навколо хати. І раптом "баба Яга" виявилась набагато ближче, ніж ми сподівалися. Ми із жахом заплющили очі і обійнялися під грізне Куськине:

- Я вам зараз як!.. - і тиша.

Я здивовано розплющила одне око, далі друге. Куська, виявляється, перечепилася через довгу ручку тачки, що стояла на подвір'ї, і ткнулася носом у землю. Дружний регіт покотився вулицею.

Проте мала була зовсім іншої думки. Вона дико загуділа і кинулась на нас. Ми з Вікушкою почали думати, куди втекти. І нас винесло на височенну купу дров, прикритих кукурудзою. Ми стояли на них і корчили гримаси "скаженій бабі Язі". І тут я відчула, що під ногами немає нічого! Пустісінько! Але хоч щось сказати вже не встигла - полетіла вниз, у виноград, догори ногами, потягнувши за собою і Вікушку.

Я лежала на дерев'яних колодках (дивно, що спина вціліла) і задихалася. На мені всією своєю вагою лежала Вікушка і дико реготала.

- Злізь із мене... - хриплю я, відчуваючи, що зараз задихнусь.

Вікушка, борсаючись, вигребла на поверхню і зареготала ще несамовитіше.

- Витягни мене... - я задихалась, проте уже від сміху. (Спробуйте посміятись догори ногами.) Проте, краще не треба.

Вона схопила мене за ногу - марно. Тоді - за руку. І, нарешті, я випливла на світ Божий. Тепер ми всі корчились від реготу на землі, у тому числі й "баба Яга". Мала сміялася з нас, я - з них, а Вікушка - з мене ("Ти отак лежала з перекошеним лицем і ноги в тебе були догори, наче патики".) Тут нас і застала мати. Похитавши головою, промовила:

- Йдіть уже, ваш "Синдбад" почався.

І ми "пішли", на ходу змітаючи усе, що ставало нам на заваді...

ПОПУГАЙКА

Ох, і любили ж ми курей! Ох, і любили!

- Ну, а хто ж не любить курятини? - скажете ви. - Особливо в холодці.

Та ви мене не зрозуміли. У нас із Куською була улюблена курочка - Попугайка. Чому Попугайка? Тому що вона була дуже ручною куркою і її можна було посадити собі на руку й так ходити увесь день, а Попугайка й не думала тікати. Ми із нею гралися цілісінький рік: і на "літаку" літали, й "зуби" чистили і навіть до "діда Мирона й баби Фросі" "купатися" їздили!

Літаком у нас була вишня на курячому дворі, біля смітника. Ми видряпувалися на гілляку, вмощувалися якнайзручніше і... вмикали "двигуни". "Турбіни" (тобто, Куська) починали скажено гудіти-кашляти-захлинатися-і знову гудіти, і ми "підіймались у небо". Із нашою багатою уявою ми "летіли" над містами, океанами, морями... Попугайка чинно сиділа у відрі (чи то пак - кріслі) і кліпала очима. Біля курки висіла тонка зубна щітка, яку ми знайшли на тому ж таки смітнику та "шашлик" - задимлений на вогнищі синій кислий виноград.

- Куди летимо? - крізь гуркіт "турбіни" лине до мене Куськине запитання.

Потрібно підсказати маршрут і я, поглянувши на карту, якою являється задирка на дереві, велично промовляю:

- До діда Мирона й баби Фросі купатися!

Пілот Куська задоволено кивнула головою і, прицмокнувши язиком, "піддала газу". Через 2 секунди ми вже були у "діда Мирона в Чапаєвці".

Принісши купіль - стару алюмінієву іржаву миску, наповнену попелом та коксом, Куська посадила туди перелякану курку. Бідолашна Попугайка було спробувала пручатися, проте швидко стихла, почувши загрозливе: "Не пручайся, бо як не помиєш голову, то в тебе будуть воші!"

Після купелі замотана в рушник Попугайка "сохне", а ми галопом біжимо на верескливе Вікушкине: "Оксаааанаааа!" біля воріт.

- Чого так довго? - протягнула Вікушка, скривившись, і тут же додала із цікавістю, - а що ви робите?

- Купаєм Попугайку! - урочисто промовила Куська. - Зате в неї не буде вошей.

Вікушка задоволено хмикає і, покрутивши головою, пропонує:

- А давайте гратися в смішилки?

- Як це? - підозріло запитує Куська, якій завжди випадають найогидніші ролі.

- Ну, ми будем смішити один одного, і хто перший засміється, то й смішить решту.

Нам це припадає до душі і ми, примостившись на сходах біля туалету на курячому дворі, починаємо гру.

Першою смішу я, тоді - Вікушка, а далі випадає черга Куськи. Проте їй не доводиться довго старатися - як тільки вона зриває із дерева листок і, послинивши, ліпить до лоба, ми вибухаємо реготом.

- Оксана перша засміялася, - гордовито промовила Куська, закопиливши губу.

Ну, перша то й перша. Досі мені було легко розсмішити сміхотливу Вікушку.

Проте цього разу вона сидить, мов камінь, навіть не посміхаючись. Я й гримаси корчила, й історії розповідала - сидять! Ні пари з вуст!

Тоді я у відчаї схопила Попугайку й, подмухавши їй у пір'я, посадила собі на руку зі словами: "Діва Марія родила сина!"

Що тут сталося! Вони реготали, як несамовиті, а коли я істеричним голосом завела: - Авееее-Марііііяяяяя! - то й зовсім покотилися від сміху.

Попугайка сиділа на моїй руці і лупала на "божевільних" своїми великими курячими очима, немов розуміючи, що на даний момент вона - "Божий син"...

ЛЄС

"Що за дивне слово?" - подумаєте ви. - "Якийсь лєс..."

Та ви помиляєтеся! Це звичайнісінький ліс. А чому саме "лєс" ви зараз дізнаєтесь...

То був звичайнісінький вихідний день. Мама з татом поїхали на базар, бабуля слухала у себе радіо, а ми з Вікушкою сиділи на лавці і вдесяте слухали "Несе Галя воду", що звучало в дяді Вані в гаражі. Наївшись груш та напхавши ними бідолашного кота Тімку, ми кисли на сонці. Тут Куська підхопилася на ноги і поважно-загрозливим тоном випалила:

- А я вам зараз такий фільм покажу, що ви будете плакати!

Ми з Вікушкою переглянулися й зареготали. Малій це не сподобалось і вона додала у голос жаху:

- Вам буде дуже-дуже страшно! Це трагічний фільм на русском язикє.

Ми зареготали ще сильніше. Проте зацікавилися.

- І так! - Куська вийшла на середину подвір'я. - Фільм перший! - Вона урочисто вклонилася й схрестила руки на грудях. - Лєс! - Вона судорожно здригнулася. - Наша Україна! Наша Україна! Лєс!

Ми з Вікушкою було засміялися, проте, побачивши, що мала насупилася, робимо вигляд, що вже плачемо над "трагедією", ховаючи у долонях обличчя.

Ми корчилися від сміху, а Куська задоволено продовжувала, упевнена, що ми ридаємо від горя та жалю.

Дії розгорталися, як ми зрозуміли, у лісі. Дівчинка заблудилася, відставши від друзів, що збирали ягоди, і тут раптом настала люта зима. Згідно із Куськиною логікою, зима приходить або відразу ж після того, як хтось десь загубиться, або дівчинка бродила по лісі всю осінь. Так чи інакше, але дівчинці приходив, як то кажуть, капут. Вона скорчилася під грушею, обхопивши себе за коліна і "дрижала від холоду", бо на вулиці було "мінус 20". І тут Куськині очі округлилися і радісно заблищали. Ми теж притихли, заінтриговані - що ж може врятувати бідну дівчинку.

І тут моє "янголятко" зриває з груші листочок і запихає собі під футболку зі словами:

- Ой, лістік! Может бить, сагрєєт!

Ми з Вікушкою просто заходимося сміхом, при цьому не забуваючи робити вигляд, що плачемо. Куська, насолоджуючись нашою реакцією, понесла таке, що наступні 5 хвилин ми не могли ні вдихнути, ні видихнути.

- А я... я загубілася! - розпачливим голосом скрикнула Куська. (До дівчинки тільки дійшло). - І мєня с'єдят волкі! Но нєт! У мєня єсть патіка! І ані єйо пабачат і убєгут!

Потім Куська примружила одне око, трохи постояла, а далі зірвала бур'ян і радісно заволала:

- Ой, квєтачка расквєтла! Вєсна прішла! Растаял льод! Ой, а вон і маі друзья! Ані мєня іщут!

Дивно, але друзі шукали її всю зиму по лісі.

І тут все закінчилося хеппі-ендом:

- Мама, папа! Ві мєня нашлі! Я хачу єсть! (хм... дивно) Пашлі дамой, там у нас єсть курка!

І Куська урочисто вклонилася, показуючи, що трагічний фільм закінчився. Ми з Вікушкою вже реготали, не ховаючись, бо ж хеппі-енд, а Куська задоволено вклонялась до землі і примовляла: "А я ж казала, що ви будете плакати!..."

АНФІСКА (БОГДАНЧИК)

Одного дня нам привезли кошеня - димчасте, пухнасте, гарненьке, тільки дуже вже лякливе. Вирішили назвати його Анфіскою. Поміж нас усіх, хто обступив тваринку, пропхалася Куська і діловитим тоном заявила:

- Нічо! Скоро Анфіска перестане боятися. Я її покупаю і вона буде хароша. Да, Богданчик? - звернулася вона до кошеняти і, підхопивши його на руки, понеслася геть.

Ми з Вікушкою лише переглянулися, а далі з гиком помчали за нею, доки вона не скрутила бідолашній тварині голову.

Куська бігла від нас щодуху, аж коси їй розметлялися. Бідне кошеня теліпалося в неї під пахвою і жалібно нявчало. Ми зробили вигляд, що відстали, і зупинилися відпочити під розлогою яблунею.

- Як ти думаєш, чого Куська називає Анфіску Богданчиком? - задумливо жуючи травинку, питаю я.

- Не знаю, - Вікушка присідає в траву і примружує очі, насолоджуючись прохолодою. - Може, тому що її дав нам Бог?

- Її нам привезла баба Люба, - заперечую я.

- Але ж Бог дав її бабі Любі! - очі Вікушки починають злісно блищати.

- Бабі Любі її народила кішка! - не здаюся я.

- А кішці, а кішці хто дав?!. - кричить подруга, підхопившись на ноги. - Бог кішці дав кошенят!

Тут вже я змушена погодитись, що більше ніде було взяти кішці своїх дітей, тож Вікушка відчуває себе переможницею.

- Ну, добре. Відпочили - і досить. Ходімо подивимось, що робить Куська, - промовляю я.

І ми йдемо за хату, де знаходиться гараж.

Звідти долинає якесь мурмотіння, мовби хтось читає заклинання. Ми не знаємо, що й думати. Ступаючи тихо й дуже повільно, крадемося за гараж. Подруга перша зазирнула у шпаринку, завмерла, а потім повалилася на землю, давлячись беззвучним сміхом. Я нетерпляче її відштовхую і чимскоріш заглядаю всередину. Моїм очам відкривається небачена картина.

У купі попелу і коксу Куська "купала" Анфіску. Бідолашна кицька вже навіть не пручалася. Куська дбайливо возькала її в пилюці, терла щоки, смикала за вуса. Потім, видно, вирішила, що досить. Зробила кілька рухів, немов вона "викручує" тварину, а потім підкинула її над головою з диким вереском: "Богданчик!!!"

Тут ми вже не крилися - задихалися, хрипіли і корчились на землі від реготу.

Куська з гнівом зиркнула у наш бік і войовниче направилась до нас. Анфіска скористалася нагодою і чимдуж побігла у сад. Ми слідуємо за нею, оскільки рішучий запал мого "янголятка" охолонув, а на заміну прийшов несамовитий рев. Дуже ж бо вона була зла, що ми їй таку розвагу зіпсували. А ми тікали, куди очі бачили, бо із хати вже бігла мати з віником, а вона розбиратися не буде...

КОРОВА-БИК

Мені снилися солодкі сни, у них я їла черешні з сусідського дерева і ніхто мене звідти не зганяв. Як тут...

- Оксана! Ок-са-на!!!

Я підхоплююсь у ліжку, спросоння б'юся головою об нічник і, нарешті, протираю очі.

Біля ліжка стоїть Куська в трусах і майці, і, жуючи яблуко, прискіпливо розглядає мою щоку із вдавленою картинкою від подушки.

- Що тобі треба, заразо?!. Нащо ти мене будиш так рано? - з ненавистю сичу я.

- Оксана, вже пів десятого. Треба йти до Гендріка за фарбами й альбомом, ти що, забула? - сестра мовби й не чує мого грізного тону.

Ах, ну так, справді! Як я могла забути, що сьогодні ми маємо йти в гості до її УЯВНОГО брата!!!

Взагалі я сестру люблю, вона прикольна - хороша, мила, гарненька. Маму слухається. А от мене - ні в що не ставить. Тому й психую часто.

- Куська, йди сама до свого Гендріка! І Стьорін не забудь покликати!

У Куськи багато уявних сестер та братів (неначе мене однієї їй не вистачає). Стьорін (це сестра), Гендрік, Синко, Олег, Ірка, Тамара, Нінка, ой, та всіх і не перерахуєш. Навіть тьотя Галя і дядя Денис уявні є!

Тим не менш, я теж деколи люблю їй підіграти, це досить таки цікаво, особливо, коли Вікушка не в бабусі, а у себе вдома, в Миколаєві.

Так от. Полежала я, полежала, силкуючись знову заснути, але так і не змогла. Тому сповзла із ліжка й почала одягатись. Опісля почовпала на веранду снідати. Там мама смажить смачнющі млинці з повидлом.

- Ти вже встала? - її ніжна посмішка осяяла лице. - Давайте тоді снідати сідайте.

І вона насипає повну тарілку млинців. Ставить кринку свіжоздоєного коров'ячого молока. Ох, яка це смакота! Молоко ще тепле, з рожевою пінкою, млинчики парують під променями ранкового сонця.

Наскоро поївши, чмокаємо матір у щоку.

- Дякую, мамо! - кричу я і біжу на крик Вікушки, яка чекає біля хвіртки.

- Дякую! - шепелявить Куська і, перевалюючись, намагається мене догнати.

- На здоров'ячко. Далеко не ходіть! - всміхається мама і йде мити посуд.

- А ми їли млинчики з повидлом і пили молоко! - ще здалеку хвалиться сестра, підсмикуючи штанці.

- Пхе, а я їла борщ! - зневажливо каже Вікушка. - Моя бабуся наварила багато борщу. Якщо хочете, то й вам дасть.

- Ні, в нас важлива справа, - відмовляється Куська. - Нам треба забрати фарби в Гендріка.

- Ааа... - багатозначно киває подруга.

Вона вже в курсі Куськиних друзів і нічого не має проти.

- Тоді пішли.

І наша трійця рушає у низ вулиці, до лугу, де знаходиться смітник.

Я забула повідомити, що у Гендріка є "чудова" трьохкімнатна квартира з неймовірним ремонтом, тобто - на смітнику в бур'янах. Та чого не створить дитяча уява! У нього було все - і розкішні дивани, й плазмовий телевізор, і приставка Денді... Але найбільше нам подобалась його ванна кімната, де була купа шампунів, які можна було нюхати.

Насправді то були шампуні, які викинули люди, їх там було безліч, а ми їх нюхали. Такі собі дитячі розваги. Мама б посивіла, якби дізналась. Але хто ж їй скаже...

Отже, ми вже біля дому Гендріка.

- Гендрік, віддай альбом і фарби! - кричить сестричка.

Потім робить порух рукою, наче щось забирає і мирно каже:

- Заходь у гості.

Й прощається із братом.

Але додому повертатися іще не хочеться, тому ми йдемо далі в бур'яни, до річки. Про щось балакаєм, сміємося, і я вилажу нарешті на луг. І замовкаю. За кілька кроків від мене стоїть величезна рогата корова і пильно дивиться лупатими очима. Потім робить гучне "Мууу!" і впевнено ступає уперед. Краєм ока я помічаю, що вона чомусь не прив'язана, а вільно гуляє на свободі. Хазяїна поруч не видно.

Я повільно роблю крок назад, іще один, і починаю бігти. Корова мчиться за мною, пригнувши голову до землі.

- Бик!!! Биииик! - несамовито кричу я і шукаю очима Куську, щоб рятувати.

Але попереду лише шурхотить листя - Вікушка вже схопила сестру за руку і біжить попереду мене. Куська майже летить в повітрі, не встигаючи перебирати ногами за швидкою подругою.

Ми біжимо, куди очі дивляться - через чиїсь городи, кукурудзу, огірки. Спотикаємось, падаємо, знову біжимо. Аж поки несподівано не вилітаємо на дорогу біля станції техобслуговування. Перелякано обертаємось - корови немає. Тиша навколо, лише цикади цвіркають та нещадно палить сонце.

Довго не можемо заспокоїтись, дихаємо уривчасто та гучно. Зрештою, плентаємось додому. Треба трохи відпочити після такої пригоди. Прощаємось з Вікушкою до вечора і йдемо на гамак, у тінь. Там довго переживаємо ранкову пригоду, зажовуючи стрес маминими млинчиками...

ЖАХИ РЕАЛЬНОГО ЖИТТЯ

Нарешті настає вечір. Стають довшими тіні біля дерев, спадає спека, повітря солодшає й наповнюється смачною прохолодою. Сонце хилиться за обрій.

Ми, одіті вже по-вечірньому - штани, кофти, з велосипедами в руках йдемо гуляти. Ну, як з велосипедами... У Вікушки "Аіст", у мене - старий перефарбований величезний дорослий агрегат з відрізаною рамою. А Куська на уявному їде. В неї з уявою все добре.

Насправді вона ще просто дуже мала і не вміє кататись. А на багажнику боїться сидіти, хоч я її вже й не раз возила. Отож і бігає за нами слідом, а люди дивуються і лають нас, таких безсовісних сестру і подругу.

Скоро нам докучає їздити напроти подвір'я і Вікушка подає геніальну ідею.

- Давайте, - каже, - поїдемо на гірку в кінець вулиці. Вона там така крута, будемо змагатись хто на неї виїде.

Ми погоджуємось. Гірка, хочу вам сказати, і справді була крута. Така крута, що вийти на неї складно, не те що виїхати. Справа в тому, що на неї треба виїхати з розгону аж на самісінький вершечок, інакше велосипед просто потягне назад і перекине. Але нас це не лякало.

Першою з розгону заїжджає Вікушка. Та ще як заїжджає - вилітає аж на верх. А я що, гірше хіба, чи що?

Набираю швидкості, та тільки не розраховую, що її велосипед набагато легший від мого, бо дитячий. Божевільно крутячи педалі, я лечу, не бачачи куди. Різко смикаю руля... І транспорт розвертає на 180 градусів. Я сторчголов лечу на камінці.

Мабуть, на декілька секунд я втрачаю свідомість, бо болю не відчуваю зовсім, хоч і вдарилася головою. Зате лікоть починає нещадно щеміти.

Вікушка перелякано метушилась, намагаючись мене підійняти.

- Ой, Оксана, в тебе кров! - Куська кривить губи, збираючись заплакати.

О, ні, ще цього мені тільки не вистачало! Вона зараз зареве від жалю до сестри, а мама подумає, що це знову я її образила і відлупить мене, і так побиту і скривавлену.

Взагалі у нас мати добра й справедлива, просто я насправді досить часто ображаю Куську. Але в моїй голові все зовсім інакше, а тепер, коли я нею ще й вгатилася, то й подавно.

- Оксана, скоріше, в нас є одна хвилина! В тебе вже кров запеклася! - в очах подруги з'явивляється непідробний жах.

- То й що? - не розумію я.

- А те, що якщо кров запечеться, то людина вмре!

І звідки вона понабиралася такого? Але ми віримо їй беззаперечно.

Швидко підхопивши велосипеди, ми мчимо у бік дому. Куська залишається далеко позаду. Та раптом Вікушка різко б'є по гальмах, здійнявши стовп пилюки.

Я гальмую слідом.

- Що таке?

- Там... нам не можна туди! Треба перечекати, поки вони поїдуть! - Вікушка ховається за дерево.

- Хто? - не розумію я.

- Та хто! Вони!!! Це ті, що дітей на органи здають! Я знаю, мені бабуся розказувала.

Я вирячила очі.

До чийогось подвір'я під'їхала машина. Із неї вийшли троє чоловіків. Двоє зайшли до хати, а один залишився чекати біля хвіртки. Вже сутеніло.

- Бачиш, бачиш?!. Вони пішли дітей красти, а цей залишився вартувати. А потім вони покладуть їх у багажник і поїдуть! Треба заховатись, поки нас не помітили!

Я із сумнівом подивилася на дядька, що смалив цигарку й грався з цуценям, яке вибігло із двору.

- Та ти щось плутаєш! - протягнула я. - Ну, які це злодії, які органи?.. Просто собі приїхали в гості до бабусі. Тут же бабуся живе, тут немає ніяких дітей.

- Ага, ага! А може в них тут база! - витріщає очі подруга від страшної здогадки.

Ми завмираємо. Із хати виходять чоловіки з двома мішками. Той, що чекав на них, відчинив багажник.

- А що, а що я казала! - перелякано шепоче Вікушка.

- А де Куська? - теж перелякалась я.

Ми переглядаємось і помічаємо, що Куська, яка значно відстала від нас, біжить, спотикаючись, по дорозі, прямісінько у руки "бандитів". Сестру треба було рятувати.

Ми з диким криком вискочили їй назустріч.

- Тікай, тікай, скоріше! - волаю я.

- Вони здають дітей на органи! Я телефоную у міліцію! - приєднується Вікушка.

Куська зайшлася плачем. Усі втрьох, ми, наче вихор, пронеслися біля здивованих дядьків, які приїхали до матері по картоплю...

СВАРКА

Я ще снідаю вчорашньою товченою картоплею, як до хати влітає спочатку Куськин плач, а потім і вона сама.

Я незворушно продовжую їсти.

- Мене... Вікушка... не бачить! - схлипує мала.

- Як не бачить? Що ти вигадуєш? - настрій у мене щось не дуже.

- Я не вигадую, це вона! Вона не бачить мене! Я вийшла до неї, а вона продовжує кричати до тебе і не реагує на мене! - Куська розмазувала сльози по щоках.

Мене взяла злість. Стало жаль маленьку сестричку, над якою глумиться доросла дівка.

Я вискакую з хати і гнівно нападаюсь на подругу.

- Ти що, зовсім здуріла, чи що?! - сичу я, бризкаючи слиною. - Вона маленька, думає, що це все насправді! Чого ти її до плачу довела?!.

Вікушка не чекала такого повороту. Вона звикла з нами жартувати, до того ж, я завжди її у цьому підтримувала. Але сьогодні в мені прокинулося співчуття до молодшої сестрички і в ту хвилину я готова була захищати її від цілого світу.

- Та я ж... - намагається виправдатися подруга, але я її не слухаю.

- Йди від нас! Іди від нашого двору! І не приходь, поки не подумаєш над своєю поведінкою! - репетую я.

Вікушка розвертається і йде геть.

Я розгублююсь. Я зовсім не хотіла з нею сваритися. Просто жаль стало Куську і я хотіла, щоб Вікушка перестала над нею жартувати.

- Ей! - гукаю їй навздогін.

Подруга не обертається.

- Ти ще можеш вибачитись! І підем гратися! - я намагаюсь врятувати ситуацію.

Вікушка зникає у своєму дворі.

- Ну і ладно! Так тобі і треба! Будеш знати, як знущатися над моєю сестрою! - бурмочу я, ховаючи злі сльози.

- А Вікушка що, пішла?.. - здивовано питає Куська. - А чого?

- А тобі що від мене треба?! - я зганяю всю свою злість на сестрі, яку щойно захищала. - Посварила мене із подругою й раденька?

Куська, не розуміючи, у чому провинилась, починає ревіти.

Я плюю і йду доїдати вже холодну картоплю.

До вечора сидимо набурмосені, недобре косуючи одна на одну. Я намагаюсь вдавати з себе безтурботну.

- От і добре! Нащо нам та Вікушка здалася? Правда, Куська?

- Неправда! – тягне сестричище і підозріло підшморгує носом.

Я й сама знаю, що неправда. Без Вікушки зовсім нудно. І гратися не хочеться.

З горя пішли ми до бабусі. Старенька пригостила нас цукерками, а потім каже:

- Ви, дітоньки, не сидіть на місці та не глядіть вовком одна на одну. А йдіть і миріться з подругою. Бо така дружба – на довгі роки.

І хто міг знати, що бабусині слова виявляться пророчими, адже на момент написання цієї книжки наша дружба з Вікушкою триває вже понад 16 років!

Ще трохи покрутивши носами для вигляду, побрели ми до Вікушкиного двору.

Як завжди, відхиливши хвіртку і просунувши туди дві своїх балбешки, кричимо:

- Вііікааа!!!

Через деякий час Вікушка виринає з-за воріт. Йде собі непоспішаючи, мугикає якусь пісеньку і жує цукерку. У мене всередині починає здійматись хвиля злості – як це так – ми тут хвилюємось, мультфільми дивитись не можемо, а вона собі й у вус не дує.

- Привіт! – подруга спокійно дивиться то на мене, то на Куську.

Руки її у брудній землі.

- Ми прийшли миритись! – верещить сестра, захлинаючись. – Ти вийдеш?

- Я картоплю перебираю, – повагом відповідає подружка. – Переберу, тоді вийду.

- То ти не злишся? – очі мої полізли на лоба.

Не сподівалась я, що так швидко вона відійде.

- Ні, - просто відповіла Вікушка. – Це ви мені пробачте, я й справді дуже вже загралась.

І вона цьомнула Куську в носа.

Мала запищала не своїм голосом від захвату й кинулася душити в обіймах Вікушку.

Коли сльози радості трохи підсохли на обличчях, ми, раді, що все так добре закінчилось, посідали на землю біля чужого подвір`я, і, немов, вірні собаки, почали чекати доки подруга перебере картоплю.

Врешті, дочекалися. Як завжди, Вікушка винесла нам повні кишені цукерок та печива. Ми чимскоріш набиваємо цим добром тугенькі шлунки (а то мало чого – раптом хто надумає відібрати, щоб не псували апетит перед вечерею).

В знак перемир`я вирішуємо прогулятися до кінця вулиці, де живе Гендрік. Як ви пам`ятаєте, мешкає наш уявний брат на смітнику, тобто в шикарній квартирі.

Але поки ми миримось і чекаємо на подружку з картоплі, на землю опускаються сутінки.

Стає лячно і якось щемно на душі.

Із вікон ллється м`яке жовтувате світло, де-не-де підгавкують собаки, із хат доноситься запах смаженої картоплі. То тут, то там чутно голоси турботливих матусь, котрі кличуть дітей вечеряти:

- Костику, до хати!

- Вадим, а кому сказала!

- Оксанко, вечеряти!..

Нас ще поки не кличуть. І ми все-таки спускаємось у низ вулиці. Казковий аромат матіоли, дбайливо насадженої чиєюсь бабусею, б`є у ніс.

- Що це так пахне? – питає мене Куська.

- Це матіола, сонечко, - відповідаю їй, розніжена якимсь несподіваним спокоєм.

- Що?!. – пирхає сестра, знічена моїми ласкавими словами. – Ти дурна!

Але я бачу, що їй приємно і вона потайки всміхається.

Нечасто я їй це говорю, нечасто. Точніше, ніколи не казала. Треба, мабуть, говорити, а то он як дивно реагує. Нехай звикає.

А я мамі розкажу! – репетую я, ображена таким поворотом. – І вона тобі зробить!

Нічого вона мені не зробить! – не дуже впевнено обзивається мала.

Та тут нашу суперечку обриває незрозумілий свист.

Що це таке? – стривожено запитує Вікушка.

Ми стаємо й щосили прислухаємось. Мені здається, що якби ми були конями, то стригли б вухами так, що вони б аж теліпалися. Не чути нічого, крім звичайного вечірнього гомону вітру та скімління собак.

Та раптом звук повторюється.

- А я чула, що так свистять інопланетяни, перед тим, як з`явитися! – панічно шепоче Вікушка.

- Та тьху на тебе! Вічно ти з своїми страшилками! – нервуюсь я. – Нема ніяких інопланетян!

- Ні, є! Є! – вже голосніше говорить подруга, обурена моєю невірою. – Вони ще світять зверху, а потім вже до себе забирають. Мені розказували!

Не знаю, хто їй там весь час розказує ці нісенітниці, але страху наганяти вона вміє добре.

- Та нема! – вже на весь голос кричу я, але свист стає голоснішим і неначе потріюється, а біля нас танцює маленька червона цятка.

- Звідки воно взялося? Що це? – плаче Куська і судомно хапається за мене рученятами.

Та я й сама добряче злякана.

- Це інопланетяни! – зверескує Вікушка і мчить у напрямку нашого дому.

Ми поспішаємо за нею, втративши розум від жаху.

А за нами, ховаючись у бур`янах на смітнику, регочуть хлопці-підлітки, світячи у слід лазерною вказівкою.

Ця пригода ледь не обернулась нам великою трагедією – Куська стала панічно боятись залишатися вдома сама, навіть удень. І мати хотіла заборонити спілкуватися з Вікушкою, щоб та не страхала нас своїми розповідями. Ледь вмовили ми її, давши обіцянку, що більше таке не повториться.

А Куську возили аж у Бирлівку до бабці викачувати яйцем. Тричі їздив тато з нею, тричі відвозили хліб та яйця бабусі, тричі кидали «страх» у воду з високого моста, аж поки допомогло. Відтоді Куська боятись перестала і стала ще нахабніша, ніж була перше.

НЕВДАЛИЙ ПОРЯТУНОК

- Я хочу подвиг! – сказала якось Вікушка, понуро хилячи голову.

Ми нудились, поки в Куськи був «тихий час».

Я втупилась у неї, як теля на нові ворота.

- Який ще подвиг?

- А такий, щоб вся вулиця говорила – от які молодці дівчата, життя врятували там абощо…

Ну, якщо вже вся вулиця…

- Ну, а де ти візьмеш той подвиг? – стенула я плечима. – В нас нема тут кого рятувати. Хіба червів у рибалки з вудочки врятуєш, ото й усе.

- Ой!.. – скривилась Вікушка, мов середа на п`ятницю. – Як добре пошукати, то можна й знайти, кого рятувати. Теж мені, проблема…

- Ну, то пішли пошукаєм! – я також «загорілась» цією ідеєю.

Шукати вирішуємо в долині, біля річки. І наче Бог почув наші слова, до вух долинає тоненький писк кошеняти.

Де воно? Де воно? – кидається подруга.

Але кота ніде не видно.

Та он же! – скрикує Вікушка і аж присідає. - Воно на тому боці!

І справді, бідолашне кошеня – мале, худе, мокре – борсалося в густому очереті по той бік річки. Хто ж його викинув туди, який нелюд? Адже ж там на кілька кілометрів поле й поле, і жодної хати! Це ж треба було занести й викинути саме сюди, на вірну погибель! То підкинули б уже хоч ближче до людей, може підібрав би хто.

Та часу на роздуми немає. Жага помсти й ненависті до жорстоких незнайомців затьмарює нам очі, і ми щодуху летимо додому. Забігаємо в сарай, очима вишукуючи, чим би можна зачепити кошеня, щоб перетягти на наш берег.

Річка була не дуже широка, кілька метрів усього. Але ж чим ти його зачепиш?

Погляд падає на сачок, що стоїть у кутку. У нього довжелезна масивна ручка і сітка на кінці.

О! Те, що треба! – скрикую я.

Летимо назад. Та виявляється, що не така вже річка і вузька, як нам здалося спершу. Сачок важкий, не слухається й не дістає до того краю. Та й кошеня не буде просто так лізти в нього.

Знову біжимо додому й хапаємо тихцем зі столу кілька шматків ковбаси.

Зголодніли, дітки? – питає матуся.

Умгм… - мугикаю я, затиснувши в кулаці ковбасу, і боком вибираюсь на вулицю.

То сядьте та й поїжте! – гукає мати вслід, та ми її вже не чуємо – мчимось, аж вітер у вухах свище.

Але кошеня не хоче лізти у сачок навіть за ковбасою. Знай собі верещить несамовито. Вікушка, бідна, аж посиніла з важким дрючком у руках – стоїть на кормі чийогось човна, балансує, намагається дотягнутися до тваринки.

Мене бере злість. Я починаю підзивати очманілу від страху кицьку.

Киць-киць, а йди сюди! А ковбаски тобі, а смачної, а с…

Та кошеня не йде. Зробило спробу полізти по очеретах, та не втрималося, впало в воду, запрацювало шалено лапами, у паніці забилося в кущі й закричало дико.

У нас опускаються руки.

Що робити? – ледь не плаче подруга від безсилля і відчаю. – Ми ж хотіли подвиг…

Треба плисти на той бік, - кажу рішуче.

І хто ж це зробить? – питає Вікушка.

По її очах бачу, що це буду я.

Але ж вже серпень, вода не дуже тепла, та й день не занадто сонячний видався. До того ж, якщо мати дізнається, що я робила без її дозволу, то можу тільки уявити, що мене чекає.

Я не можу мочити одяг, - роблю відчайдушну спробу відтягнути неприємну мить.

Так ти роздягнешся! – звеселіла подружка.

Приречено зітхаю й починаю стягувати шорти й майку. Боязко ступаю в густий намул. Ногу миттєво затягує углиб, я з жахом бачу десятки п`явок, що снують навколо неї.

Дай мені капці, - тремтячим голосом прошу я.

Вікушка подає, з цікавістю спостерігаючи за мною.

Взуваюсь, роблю другу спробу. Не легше – ноги затягує в намул ще глибше, а витягти їх важче, бо треба ще слідкувати, щоб не залишити капці в річці навічно.

Вертаю назад.

Погляд мій падає на половинку колоди, що плаває біля берега. Зверху на ній надломлена гілка. Мені на думку спадає, що можна б сісти зверху на колоду, а за гілку триматися, і так, не замочившись навіть, доплисти до кота.

Вікушка також підтримує мою ідею.

Та в думках все завжди легше, ніж насправді.

Коли я сідаю на ту колоду з горем навпіл і хапаюсь обома руками за гіллячку, вона перевертається і я опиняюсь в болоті. Подруга регоче, як дурна.

Нічого не виходить! – кричу я, борсаючись у трясовині. – Доведеться плисти так – я буду триматись за колоду, як за надувний матрац однією рукою, а іншою – гребти.

Якось стрибаю з човна на середину річки, щоб не торкатись ногами противного дна, Вікушка подає мені колоду. Підпливаю до протилежного берега. Ось ще трошки. В очах подруги непідробний захват і передчуття перемоги. Та марно. Біля цього берега також намул. Я не можу наблизитись до кошеняти. А воно вже майже й не нявчить.

- Кицю, кицю! – я благаю його, як тільки можу, вкладаю в голос всю ніжність і ласку, на яку здатна.

Та нічого не вдається.

Я плавала хвилин сорок. Вже губи посиніли, а потім стали фіолетовими, тіло вкрили дрижаки. Велика чорна хмара затулила небо, зірвався пронизливий холодний вітер, збурював гребінці на дзеркальній поверхні води. Збиралося на дощ.

- Я вилажу, - тихо промовляю я й починаю підгрібати до човна. – Кинь мені капці.

Я ж бо їх скинула, коли стрибнула в річку, щоб не загубити.

Подруга понуро киває головою, ховаючи сльози. Подає взуття. Потім затягує мене у човен, але один капець застрягає у намулі.

- Капець! Капееець! – волаю я, рвучись назад. – Як я додому без капця?!. Мати мене приб`є!

Вікушка відтручує мене до берега, а сама бере сачок і починає тикати дрючком навмання.

А сама регоче, аж захлинається.

Все їй смішно, а як мені без капця повертатися? Її спроби видаються мені марними, я схлипую все голосніше і вже уявляю, як йтиму через всеньку вулицю в одному капці, як сміятимуться люди, як липнутимуть кізяки до п`яти і як битиме матір. Аж тут Вікушка зверескує і радісно молотить по воді, ледь не вивалившись із човна.

Мій синій капець випливає на світ Божий.

Я взуваюсь, натягую одяг, який враз стає бурим і мокрим, і, цокаючи зубами, вирушаю додому. Позаду плентається подруга, повторюючи, що кошеня ми не врятували, а от якби я довше поплавала, то може б щось і вдалося.

Я мовчу, хоч і зла на неї. Мені холодно, гірко й сумно. Що скаже матір за мокрий одяг? Що буде з дурним кошеням?

- Ти хоч чаєм мене напоїш? – запитую в Вікушки.

- Не знаааю… - тягне вона. – А що я своїй бабусі скажу, чого ти така мокра?

Мені все зрозуміло. Я прощаюсь із зніяковілою подругою і йду до хати. Там ховаю мокрий одяг за шафою і лягаю під ковдру. Вгріваюсь і засинаю.

Прости нам, Боже, що ми не врятували кошеня! Дуже ж бо воно пришелепкувате виявилося і не захотіло їсти ковбасу в сачку.

ГАЧОК І ЧОВЕН

Історія з моїм плаванням мала на диво щасливий кінець. Коли я вранці прокинулась, мокрого одягу за шафою вже не було, а висів він перед хати на ясному сонечку. Ніхто мене ні про що не запитував, і все було б добре, якби нас знову не потягло до річки, але вже втрьох.

- Я хочу на риболовлю! – сказала я одного разу.

- Ооо! – Вікушка явно була в захваті. – І я!

- Тебе бабуся не пустить, - набурмосено відказала мала і була права, бо Вікушкина бабця на диво песимістична натура, хоч і дуже хороша.

Тільки й чуєш від неї: «Віка, спати, ніч темна надворі!», «Не заходь у воду, впадеш, об камінь вдаришся, голову розіб`єш!», «Полем не ходи, там розбійників купа!» і так далі.

Та на риболовлю кортіло таки сильно, отож подруга мала якось вмовити бабусю. Ну, або ж обдурити. Обрали ми, звісно, другий варіант.

- А давайте, я просто їй нічого не скажу? – подала ідею Вікушка.

- Ага, а як вона прийде тебе їсти кликати, а нас не буде, то що ми будемо робити? – зітхнула я.

І ми вирішили сказати, що йдемо на «майовку» на долину.

- Ну, бабусю, ну, будь ласочка! Ми тільки постелимо ковдру на траву і будемо там їсти цукерки! – канючить подруга, а ми, затамувавши подих, сидимо в кущах під її парканом.

- То чого ж ви не можете вдома поїсти тих цукерків? Треба йти аж на долину? А як впадеш де, перечіпишся, або гадюка вкусить?

- Ну, бабусю!..

Й таке продовжувалось понад півгодини. Та,врешті, Вікушці вдалося вмовити бабусю й дати слово, що близько до води підходити не будемо, по деревах не лазитимемо і прийдемо додому рівно о другій годині.

Отож, наступний день. Десята ранку. Вікушка стоїть під нашою хвірткою й горланить моє ім`я. Я застібаю на сестричці курточку, бо серпнева вранішня прохолода вже дає про себе знати, і ми виходимо на вулицю з вудочками в руках. Моя мама не забороняла йти на риболовлю, закликала повертатися із рибою, чим я дуже пишалася.

- А де твоя вудочка? – здивувались ми, дивлячись на пусті Вікушкині руки.

- А ось, у траві. Та не кричи ти так, ще бабуся почує! – засичала подруга, полохливо озираючись. – Я її у діда… кхм… позичила… поки ніхто не бачив. А тоді покладу на місце.

- А якщо ти наловиш багато риби, то що ти бабусі скажеш? – резонно запитує Куська.

Подруга розгублено замовкла. Видно, цей варіант вона аж геть собі не уявляла.

- Та не переживай! Віддасиш нам рибу, та й усе! – моя сестра сьогодні просто Міс Тактовність.

Але всі разом ми цілком справедливо вирішуємо, що якщо Вікушка принесе додому багату здобич, то яка вже буде різниця, де вона її взяла.

І ми вирушаємо в кінець вулиці на долину. Стелимо ковдру, закидаємо вудочки й починаємо діставати свої пайки.

- У мене бутерброди з ковбасою, печиво і цукерки, - перерахувала Вікушка.

- А у нас «Мівіна» запарена і апельсин! – із гордістю промовляє мала.

Я зневажливо пирхаю і мовчки витягаю з пакетика копчену ковбасу. Перемога, звичайно ж, за мною.

Отож, закинули ми вудочки раз, вдруге… Не клювало нічогісінько – навіть дрібнота не чіплялася. Півгодини ми переходили із місця на місце і врешті під високою вербою я зупинилася.

- Давай ще тут спробуємо, - звернулась я до подруги. – Дивись, яка тут вода стояча і зелена. Мабуть, щуки водяться.

Подруга із виглядом знавця кивнула головою і, відкопиливши губу, закинула свою вудку у річку. Мала ще бігла десь позаду, волочачи наші пожитки.

Я теж змахнула вудочкою з усієї сили і… зрозуміла, що мій гачок зачепився за жабуриння посеред ріки. Я смикнула раз, удруге, втретє… Смикала, як божевільна, аж волосінь вигиналася дугою і напиналась, мов струна. Анічичирк.

- Та вона ж зараз порветься! – кричить сестричище.

Я й сама бачу, що порветься. Але ж робити щось потрібно! Й тоді Вікушка йде на дуже відважний крок.

- Оксано, ти бачиш?.. – шепоче мені.

Я бачу. В метрах чотирьох від нас, повільно похитуючись на хвилях, стоїть човен. Він нічим не припнутий до кілка. Всередині – весло. Мабуть, люди з іншого берега перепливли річку, щоб поїхати до центру міста у базарний день. Так виходить набагато ближче, ніж робити величезний гак через села. Вікушка рішуче йде до човна й рвучко зсуває його у воду.

- А може не треба? Ну його! – роблю останню спробу зупинити подругу. – Ти точно вмієш веслувати?

- Звичайно ж, вмію! – на лиці Вікушки написана зневага. – Я з дідом два рази на човні каталась.

Ну, тепер все зрозуміло. Я більше не перечу. Але коли Вікушка врешті сідає у човен, стає зрозуміло, що малувато вона з дідусем каталась. Човен крутить, наче тріску в вирі, подруга крутиться разом із ним і відчайдушно бореться веслом із неслухняним транспортом. Ми з сестричкою стоїмо, роззявивши рота, й нічим не можемо допомогти бідолашній Вікушці. А вона стає вже навстоячки й кричить не своїм голосом, протягаючи до берега руки:

- Оксана! Оксана!!!

Здавалось би, куди іще гірше, аж тут краєм ока я помічаю, що по лугу йде якась баба. Вона дуже зосереджена, губи зімкнено в одну риску, стара майже біжить. Біжить до човна…

- А що ви тут, гаспиди, робите?! Злодіяки, неучі, дряні кудлаті!!!

З переляку ми забули всі слова. Лише глибоко всередині бурхала важка образа на несправедливу лайку, адже ми нічого поганого не хотіли робити.

- Бабусю! – тремтячим голосом обізвалась я.

- Га?!. – скинулась баба.

- Ми не крали Вашого човна. У нас просто вудочка зачепилася за жабуриння. Дістати хотіли. А запитати дозволу не було в кого…

Бабині очі помітно потеплішали.

- А ну, вертай до берега! – криконула вона Вікушці.

А та вже була аж ген, адже човен трохи віднесло течією.

- Греби давай, веслуй сюди! – закричала стара. - Отак, отак, лівою, правою, лівою, правою…

- Я не можу! – подруга майже плакала від відчаю.

- От гаспидська дитина, прости Господи! Нащо ж ото було лізти, як веслувати не годна?

- Вона вміє веслувати! – вмішалось сестричище, мов хто за язика потяг. – Вона з дідом два рази…

- Замовкни, мале стерво, бо зараз вихопиш! – налетіла я на неї. – І так не солодко!

Із горем навпіл, подруга догребла до берега.

Як побита кішка, повільно вилізла з човна, передавши бабі весло. Стара аж якось занадто спритно заскочила всередину і вправно повеслувала до клятого місця, де гачок зачепився за водорості.

- Роби вигляд, що ти плачеш! – зашипіла подруга мені в вухо. – Нехай їй стане нас жаль, а то он як обзивається!

Я подивилась на неї, як на хвору людину, але, зрештою, найшла в її ідеї певний сенс. Для того, щоб баба не наробила галасу на нашій вулиці й нікому не розповіла про «гаспидських дітей», себто нас, треба було добре її розжалобити.

І я тихенько завела:

- И-и-и!..

- Та голосніше, бо вона глуха, нічого не чує! – закричала Куська.

- Тихо!!! – подруга миттєво затулила малій рота обома долонями. – І справді, можна голосніше, - це вже до мене.

Я захлипала на тон вище, краєм ока позираючи на бабу. Та вже якось недобре косувала на нас, тож я вирішила, що досить.

- Тихо, тихо! – почала «втішати» мене Вікушка. – Не плач! От бачиш, все добре! Дістанемо ми твою вудочку…

Стара нарешті розплутала вузлуватими пальцями гачок і, всміхнувшись, змахнула нам рукою:

- А чого ж це ви, діти, так побиваєтесь через оцей дручок? Чи ж дуже дорога нині вудка? Он як, бідолашне, захлипалось, - кивнула на мене сивою головою.

- Дякуємо Вам, бабусю! Та вудки нині не дуже й дорогі, але знали б Ви, як би її батько потім бив! – Я від несподіванки не знайшлася що й сказати, тільки кивнула, потупивши очі. А Вікушку «понесло». – Бив би, боронь Боже, як!.. І палицею, й кнутом, і ременем!

Бабині очі округлились, вона схопилася за серце, ледь не впавши у воду.

- А чия ж то ти, дочко? – спромоглася вичавити, дивлячись на мене.

- Та це ж… - але я не дала нерозумній Вікушці створити катастрофу в моїй хаті.

- Це з там-того боку вулиці, до побачення, бабусю! – я схопила за руки обох Вік, підхопила вудки і помчала на інший край долини.

Баба дивилася нам вслід і обурено кивала головою, доки ми не зникли за першими деревами.

А ми добігли до чиєїсь кладки й зупинились нарешті, відхекуючись.

- Оце пригода… - розгублено сказала Вікушка й зайшлася сміхом.

- Ото пригода, - обурено відізвалась я. – Ти ж казала, що вмієш веслувати! А якщо ця баба розкаже про нас на вулиці? Що ми будемо робити?

Та не розкаже, не бійся. Вона ж не знає, чиї ми й звідки, - заспокоїла подруга. – Давайте краще спробуємо тут повудити. Мені здається, у цьому місці має бути багато риби.

Мені теж так здавалось. Річка тут глибоко вдавалася у берег, густо вкритий очеретом. Мутна, аж зелена вода стояла спокійно, ані хвильки не було на її поверхні, лише сонце відблискувало від дзеркальної гладі, висвічуючи маленьких грайливих рибок. Починало припікати.

Ми закинули вудилища вкотре, хоча вже й втратили надію щось спіймати.

За півгодини Куська голосно зітхнула. Потім позіхнула. Затим почала колупати пальцями носа. Встала, потягнулась. Сіла назад. Смикнула мене за волосся й дала стусана. Я дала їй здачі. Ми зчепилися. Й коли я вже була готова пхнути малу у воду, Вікушка закричала не своїм голосом:

Клює, клює! Оксана, в тебе клює!

Я миттєво облишила сестру й кинулась до річки. Поплавок і справді потонув, загубившись у зелених хвилях. Я судомливо схопилась за лискучу поверхню, потягнула на себе. На тому боці щось велике й сильне здригнулось, заборсалось і поволокло углиб. Я ледве втримала вудку у руках.

Тягни, тягни! – верещала мала, забувши про недавню бійку.

То, мабуть, щука! – збуджено кричала Вікушка. – Не поспішай, дай їй знесилитись, бо порве волосінь!

Я затамувала подих і повільними, але впевненими рухами тягла вудилище до берега, то попускаючи, то знову натягуючи волосінь. Врешті-решт, на поверхню почало виринати сріблясте у крапинку тільце. Луска мутного кольору переливалася під сонячними променями. Це справді була щука, величенька, десь із кілограм. Моє щастя не мало меж. Коли рибина опинилась біля наших ніг, ми почали обійматись, стрибати й шалено верещати від захоплення і радості. Я навіть цмокнула Куську в щоку, що привело її у ще шаленіший захват.

А щука лежала у траві і важко дихала. У неї були великі гострі зуби, неначе пазурі у кішки, очиська крутилися по колу, шукаючи, на кому вимістити злість і ненависть. Вона підскакувала і корчилась від безсильної злоби, але потроху втрачала сили. Виявляється, рибина зачепилась за гачок хвостом зовсім випадково, а я встигла її підсікти.

Так, мала, ти стій тут і стережи щуку. Ось я її кладу в пакетик, - наказала я сестрі. – А ми підемо далі вздовж берега, спробуємо ще щось спіймати.

Куська щось намагалась заперечити, але її ніхто не слухав. Ми з подругою пройшли трохи далі, за кущі бузини, і під старою вербою вона вирішила також спробувати щастя.

Оце велика щука, так? – раділа я, сяючи від щастя.

Ага! – охоче підтримала мене Вікушка. – Аж по лікоть!

Та де по лікоть?!. Більша буде! – не погодилась я, хоча щучка була не така й велика.

Ну, нехай більша… Я теж таку хочу спіймати.

Та спіймаєш… А я свою сьогодні зафарширую, - у роті аж слина збігла при думці про смачну вечерю.

Я вже уявляла, як хвалить мене мама, як усі дивуються й захоплюються моїм уловом, як я бігаю по сусідах і всіх частую спійманою власноруч щукою.

На стежці недалеко з`явилися хлопці, що жили по сусідству.

Костя, Женя, Сергійко! А приходьте сьогодні щуку їсти! Фаршировану! – крикнула Вікушка.

Я інтенсивно закивала головою.

Яку щуку? Де щука? Та не брешіть! – почулося.

Стало дуже неприємно.

А от прийдете й побачите яку! – буркнула я, стримуючи образу.

А ми прийдемо. Подивимось на твого малька, - зареготались хлопці й пройшли мимо.

Нехай сміються, - мстиво прошепотіла я. – А щуку я все-таки спіймала.

Звичайно, спіймала. Я сама бачила, - втішила Вікушка й нетерпляче подивилась на годинник. – Ну, все, майже дванадцята. Треба йти додому, бо зараз бабуся при…

У кущах щось затріщало, наче стадо буйволів бігло до води. Ми з Вікушкою перелякано притиснулись одна до одної. За тріскотом долинуло ревище:

Оксанааааа! Оксааааанаааа!

Ревло сестричище.

Що трапилось? – скочили ми. – Кажи зараз!

Щукаааа! Вона…

Що?! Що - щука?

Вона… Її нема! – вихлипала Куська.

Як нема?! А де ж вона поділася?

Там був кіт… Він гуляв. А мені, мені стало скучно. І я пускала трісочки у воду… Й вони пливли… А кіт тим часом з`їв рибуууу!!!

Мені в очах потьмарилось. Щука! Моя запечена фарширована смачнюща щука, яку я подумки вже розділила між всіма членами родини і не тільки, зникла!!! І все через це мале неуважне чудовисько, якому заманулося погратися! А, трісочки! Я тобі дам трісочки!..

Лясь! І моя долоня втиснулася у лоб малої. Лусь! Іншою дала їй запотиличник. Хвать – і пасмо сестриного волосся уже в моїй руці. Мала заревла ще дужче, але не намагалась відбиватись, оскільки розуміла свою вину й усю глибину трагедії. Вікушка мовчки спостерігала за нашим побоїщем, похнюпивши носа. Їй теж хотілося спробувати риби. Коли моя злість трохи зменшилась, я перестала лупцювати сестру і сіла плакати під розлогою вербою. Гіркі сльози котилися по щоках і підборіддю, плечі раз по раз здригалися від ридань. Вікушка марно намагалася мене втішити, а я виливала своє горе у солоних краплях і думала, що ж тепер казати усій вулиці, що вже була запрошена на вечерю з фаршированої щуки…

ПОЛІТ НА ВЕЛОСИПЕДІ

Після історії з невдалою риболовлею ми згадали про старе захоплення. Якраз бабуся Тоня, татова мама, здійснила давню мою мрію – купила старенький, подержаний, але дитячий двоколісний велосипед. Звісно ж, я вирішила відразу його обкатати. Велосипед був хороший, гарний, але біда складалася з того, що у нього час від часу заклинювало педалі, й він не міг гальмувати. Я потрохи призвичаїлась до таких особливостей свого транспорту і навіть полюбила за це – ніхто не просив мене покататись через страх побити коліна або ніс.

І от ми з Вікушкою, об`їздивши всю вулицю по колу, вздовж і впоперек, вже мчали додому. Я везла сестру на багажнику. Та раптом мала почала бити мене кулачками по спині. Я зупинилась.

- Дай мені, я сама поїду! – не попросила – наказала Куська.

- Ні, не дам, тут гора, а ти не вмієш гальмувати.

- Ні, дай! – Куська стукнула кулаком об кулак. – Інакше розкажу мамі, що ти мене била тоді на річці.

Що мені, сердешній, було робити? Вредна малявка й справді могла розповісти матері про цей випадок, і мені б точно влетіло на горіхи.

- Ну, на! – із горем навпіл дала велосипед сестрі. – Лише тримай добре кермо! – кричала вже навздогін, бо Куська помчала уперед щодуху.

Гора у нас на вулиці дуже крута і вся в камінні. Їхати потрібно лише по одному боці, інакше навіть вправному велосипедисту буде непереливки. Але ж дурна сестра не схотіла нікого слухати і покермувала прямісінько в каміння і пісок. Велосипед завихляв задом, його повело у бік. Ми з Вікушкою вже помітили недобре й почали доганяти Куську. А вона вже мчала сторчголов з гори, ледь тримаючись на велосипеді й голосно ревла.

Ми бігли щодуху, гаряче повітря кололо в легенях, вітер забивав подих. Повз нас промайнула здивована сусідка з відром у руці, що вийшла до криниці по воду. З голосним кудкудаканням розліталися з-під ніг чиїсь кури, гублячи пір`я. З-за воріт виглянув сусідський хлопчик Костя, з яким ми найдужче дружили.

- Костя, Костя, лови її! – дурнуватим голосом закричала Вікушка, і бідний Костя, мало що розуміючи, кинувся слідом за нами.

Та ловити вже було пізно. Куська не втримала кермо, і велосипед, занісши зад спочатку в один бік, а потім в інший, упав серед каміння. Туди ж покотилася і Куська. Лягла і не вставала. Навіть плач затих.

Я злякалась неймовірно. Пекучий жах скував моє серце. Я навіть не думала про те, як мене битиме мати за те, що не догляділа за малою. Я ладна була пережити тисячі побоїв і синців, тільки б із сестрою все було добре. Неможливо передати скільки всього я передумала, доки добігла до сестрички.

- Куська! Куська! – голос мовби й не мій, якийсь тонкий і жалюгідний.

- Куська, вставай! – кинулась до неї Вікушка, підіймаючи дитину з пилюки.

Сестрині коліна й лікті були роз`юшені, кров текла струмками й крапала на пісок, прибиваючи пил і збираючись в великі червоні краплі. Я похапцем обдивилася малечу – наче все ціле, не рахуючи побитих кінцівок. Але чому ж вона не плаче?

- Куська, ти чому не плачеш? Що болить? Скажи нам, не мовчи! – трусонула я її.

Мала дивно подивилася на мене, мовби нетямлячи, що робить. Очі побільшали й були повні страхітливого подиву. Я прослідкувала її погляд і угледіла в малих руках велике пасмо волосся. Куська повільно провела долонею по голові і знову витягла пучок волосся.

Ми з Вікушкою переглянулися і… почали реготати. Спочатку тихо і несміло, а коли угледіли, що Куська теж посміхається крізь сльози, засміялися на повну силу. І в цьому сміхові виливалося усе – і щойно пережитий страх, і радість, що все закінчилося не так жахливо, й злість на нерозумну сестру. А Куська так сміялась, що аж бульки з носа повилазили. Я ж реготала все тихіше і тихіше, уже мов відчуваючи, як болітимуть сідниці від материного віника…

НЕВДАЛИЙ БІЗНЕС

Думки про власний бізнес зародилися у наших кмітливих голівоньках ще у дитинстві. Щоправда, тоді ми не знали, що саме означає дане слово. Тож одного разу я підійшла до матері й спитала: «А що таке бізнес?» Мама глянула на мене з погано прихованим подивом, але, все-таки, відповіла: «Це власна справа, що приносить дохід, тобто, гроші.» А так як грошей нам завжди не вистачало, то гріх було не підзаробити. Й ми стали думати, якою ж справою можна зайнятись.

А може, давайте будем позичати велосипеди за гроші? – подала ідею Куська.

Я свого не дам! – притиснула подруга до себе «Аиста».

Та й я не дам, - сказала я. – До того ж, зараз в кожного є власний велосипед. То який же дурень буде нам платити гроші?

Ми знову глибоко замислились. За кілька хвилин Вікушка підхопилась, мов ужалена, аж ми поперелякувались.

Я придумала, придумала! А давайте будем продавати ягоди?!. У тебе ж, Оксана, і вишня є в дворі, й шовковиця, і яблука!

Нам і в голову не прийшло, що ягоди теж-таки є у кожному дворі. Ідея подруги здалася пречудовою. Отож, недовго думаючи, ми здерлися на найвищу вишню й обпатрали декілька гілляк прямо з листям. Те ж саме зробили й з рештою дерев. Зсипали в пакетики і вийшли на вулицю. Посідали біля воріт й почали чекати покупців. Та всі чомусь проходили повз, не звертаючи ніякої уваги на наш товар, або ж із подивом окидали нашу трійцю поглядом і посміювались. Нам це не сподобалось.

Щось ніхто не купує. Чому ніхто не купує? – роздратувалась мала.

Бо треба закликати! – втрутилась подруга. – А ми мовчим, як язики проковтнули.

А як це, закликати? – здивувалась я.

Вікушка раптом підскочила на місці й заголосила дурнуватим голосом:

Ягоди, ягоди! Фрукти свіжі, солоденькі! Їжте, їжте, наїдайтеся! Купуйте свіжі фрукти, ягоди! Недорого, при покупці одного пакетика – інший в подарунок!

Перехожі злякано оберталися, але, побачивши, у чому справа, реготали без упину, що неймовірно виводило подругу із себе. Вона репетувала, аж захрипла. Врешті-решт, до нас несміло підійшла сусідська чотирирічна дівчинка Оленка.

Чого тобі, дитино? – як подобає, улесливо-солодким голосом звернулася Вікушка.

Мені б ягідок, - тремтяче обізвалося дитя.

За пакетик рівно п`ятдесят копійок! – немало й небагато оголосила Вікушка.

Дитина нервово оглянулася, на її маленькому личку з`явився смуток.

- У мене немає грошей… - прошепотіла вона, повільно відступаючи.

- Ну, то йди в батьків попроси! – рішуче наказала подруга, затуляючи руками ягоди, і зсунула суворо брови докупи.

Лише тепер, будучи дорослою, я розумію, якими ж, все-таки, жорстокими ми були у той момент. Оленка й знати не знала, що у них в садку є ще солодші вишні та черешні, більша шовковиця та соковитіші яблука. Бідолашній дитині просто хотілося ягідок, які ми намагалися продати їй незадешево. На той час за п`ятдесят копійок можна було купити півбуханки хліба або три цукерки на паличці, та ще й на здачу маленьких цукерок по п`ять копійок.

Тож Оленка подибала додому. А ми, позбувшись єдиного покупця, сердито налетіли на Вікушку.

- Нащо ти сказала так дорого? – бризкала слиною сестра. – Тепер у нас взагалі ніяких грошей не буде!

- Бо ягоди дорогі нині! – впевнено сказала подруга. – І нічого задешево їх віддавати. Он мені теж їх хочеться, але я ж не їм! Бо треба грошей заробити.

Не встигли ми й посперечатися як слід, коли до нас підійшла Оленка. В її затиснутому кулачці лежала спітніла монета.

- Ось! – її оченята заблищали у передчутті насолоди. – Давайте ваші ягоди.

Ми на радощах віддали їй всі ягоди, що мали, й галопом побігли нагору, купувати цукерки. І коли, нарешті, солодощі опинилися у роті, ми відчули, як шкребе совість. Першою заговорила мала:

- Щось мені не віриться, що батьки самі їй дали гроші.

Та нам уже й самим так здавалося. Щось у грудях колотилось і перелякано застигало, чим ближче ми підходили до нашого двору.

А там вже назрівала гроза.

На доріжці біля сіней стояв батько Оленки, грізно й голосно щось вигукуючи. Наша мати з побілілим обличчям розгублено знизувала плечима. Ми зупинилися, як вкопані, не знаючи, що робити далі. Цукерки в роті вже здавалися гіркими і противними. О, як же ми хотіли в цей момент перетворити їх назад у гроші! Та, на жаль, це було неможливо.

- О! – мама вгледіла нас, і в її очах відбилось щось таке, що змусило мої коліна тремтіти. – А от і вони! Я ж вам зараз зроблю, лихо б вас побило! А ну, ідіть сюди!

Ми обернулися. Вікушка вже добігала до свого двору й зачиняла хвіртку на замок. А нам не зосталося нічого, як стояти на місці, похнюпивши голови, й чекати кари небесної.

- Поверніть мені гроші і я піду додому, а Ви робіть із ними все, що хочете! – загримів Оленкин батько. – Й виховувати потрібно Ваших дітей, сусідочко! А то, що ж це за гаспиди, Господи прости, що вимагають гроші у малечі, та ще й за ягоди, котрих у кожному дворі й так хоч греблю гати!

Ми очікували всього, що завгодно – бійки, лайки, стояння у кутку на гречці – але лише не того, що відбулося далі. На наш превеликий подив, мати, як вовчиця, різко обернулась до сусіда. На її обличчі з`явився вираз люті.

Я дуже попрошу Вас, шановний сусіде, вибирати слова, говорячи про моїх дітей! – зашипіла вона.

Оленчин батько здивовано закліпав очима і позадкував. Він також не чекав такого повороту.

У Вас є все – і корова, й свині, і ще купа худоби та грошей, а Ви маєте нахабність називати дітей нецензурними словами за нещасні п`ятдесят копійок у моєму ж дворі! Краще б дивились за своїми, які здатні тихцем витягти зі скриньки батьківські гроші!

Із цими словами мати хутко метнулася у хату і винесла збентеженому сусідові гроші. Тицьнула в долоню, схопила нас за руки й потягнула в сіни. Ми чекали якої-не-якої кари за наш учинок, й стояли, похиливши голови й шморгаючи носами, але мати здивувала нас удруге за цей день. Вона раптом обійняла нас так міцно, аж затріщали кістки, і похапцем поцілувала схилені додолу голови. А потім зробила щось взагалі неймовірне – простягнула нам з малою по новісінькій блискучій гривні!

Йдіть собі, дітки, та купіть, чого захочете, - тихо промовила вона і швидко пішла в кімнату. Я помітила, що в її гарних очах стоять сльози, які вона марно намагалась від нас приховати.

Пізніше я дізналася, що татові, який працював далекобійником, довелося залишитись на роботі ще на два тижні, щоб заробити стільки грошей аби мати змогу одягнути й прогодувати нас, малих, у тому місяці. Я згадую про це, й моє серце стискає пекучий жаль, бо я тепер розумію, як було важко батькам робити вигляд, що і в нас усе не гірше, ніж в сусідів, хоча багато чого ми не могли собі дозволити. Але, все ж таки, мати пожаліла нас тоді, й уперше в житті дала грошей, щоби ми купили, що захочем. Та ще й аж по цілісінькій гривні! А нещасний сусіда, чия донька тихцем витягла із гаманця п`ятдесят копійок, вчинив сварку. Воістину, кажуть, чим багатша людина, тим вона скупіша, а бідняк останнє віддати годен…

КОНЦЕРТ «ОРХІДЕЯ»

Моя подруга завжди вирізнялася гострим розумом, почуттям гумору та дивовижними організаційними здібностями. Мені здається, що нема на світі такої думки, яка б не прийшла в її біляву голівоньку. Отож ідея з влаштуванням концерту для односельців теж належала їй.

Та ви хоч уявляєте, як це буде класно?! – із захопленням репетувала Вікушка. Очі її блищали від захвату. – До нас прийде вся вулиця, а, може, й усе місто! Про нас всі будуть знати, писатимуть в газетах, а ми трохи підзаробимо!

Гей, ти що забула, чим закінчились наші минулі спроби заробити грошей? Я таким займатись більше не буду! – категорично відрізала я.

Ага, - з поважним виглядом кивнула Куська.

Ну, добре. Тоді давайте без грошей, - не вгамовувалась подруга. – Продумаємо програму, щоб людям було цікаво.

Ну, це вже інша справа, - погодились ми й почали складати план заходу.

Спочатку мало бути привітання від ведучих, себто, нас трьох. Кожна мала сказати своє слово. Далі йшли конкурси, пісні, а наостанок Вікушці заманулось показати п`єсу. Ось тут ми й замислились. На той час нашим улюбленим фільмом був Ван Хелсінг – кіно про вампірів та вовкулаків. Тож подруга вирішила розіграти сцену із нього.

- А хто буде Ван Хелсінгом? – запитала Куська.

Вікушка примружилась і якось аж занадто пильно подивилась на малу.

- Ти, звичайно, - повільно промовила вона. – А хто ж іще?

- Я-а? – мала була у захваті. Чи не вперше їй дісталась головна роль у наших задумках.

- Так, ти. А ми будемо вампіршами. А ти будеш нас «вбивати».

На цьому й домовились. Ми були дуже задоволені із того, що вигадали.

Наступного ранку я поїхала у центр міста й надрукувала 50 екземплярів оголошень у гарному оформленні, які потім розклеїла по нашому містечку. Ось що було надруковано:

_Увага!!!_

_Лише цієї суботи грандіозний концерт_

_«Орхідея»!_

_На вас чекають конкурси, пісні, чудові призи_

_від ведучих, гарний настрій та незабутні_

_емоції! Спеціальний гість програми -_

_Ван Хелсінг!!!_

_Чекаємо на всіх бажаючих!_

_ЛАСКАВО ПРОСИМО!!!_

Далі йшла адреса й дата проведення заходу.

Ми вже добре підготувалися й з нетерпінням чекали на день, який мав принести нам славу й загальне визнання.

Й нарешті він настав. Концерт було призначено на 12:00 за Київським часом. Була лише сьома ранку, проте у Вікушкиному дворі робота вже кипіла.

Ми застелили лавку рядном, зробили собі «гримерну» зі старих занавісок, мішковинням відгородилися від вулиці, створили немовби свою концертну залу. Ще раз пройшлися по програмі, перевірили наявність призів, прокрутили касету з фонограмою в старенькому магнітофоні.

Вікушкин собачка Тузик, яким нас чомусь завжди лякали, нетерпляче крутився під ногами. Сьогодні мав відбутися його дебют, адже я вчила його рахувати до чотирьох та вирішувати легкі задачки. Задля досягнення результату я вперто морила бідолашну тваринку голодом. Ближче до дванадцятої почали сходитись люди. Ми, звичайно, очікували, що глядачів буде багато, проте ТАКОГО ми й не сподівалися! Вже й на лавці ніде сісти, й на траві порозсідалися, а гості все прибувають та прибувають. Дехто навіть приїхав автомобілем, видно, здалеку. Нам стало трохи лячно, бо переживали чи вистачить на всіх призів, якими являлись яблука та цукерки.

- Біжи нарви ще яблук, - шепнула я сестричці, а сама несміло виглянула з-за шторки.

Людей був повен двір. Вони несміло заходили в прочинену хвіртку, здивованим поглядом окидали наше мішковиння й благенькі занавіски, стенали плечима й всідались прямо у траву, куди гостинно припрошувала їх Вікушка.

- Сідайте, гості дорогенькі! – репетувала вона, не жаліючи голосу. – Зараз починаємо!

Вікушка ввімкнула жвавеньку мелодію на магнітолі й моторно рухалась по подвір`ю. Куська тим часом принесла повну пазуху яблук й пошепки розповіла останні новини:

- Там наші батьки за голову хапаються, кажуть, що ми їх знеславимо своїми яблуками й мішковинням. Люди приїхали навіть із сіл, таке робиться!..

Я вже й сама злякалась того, що робилось. А що, як потім люди скажуть, що їх обдурили? Адже, певно, вони думали, що це буде справжній концерт зі справжніми артистами.

Та відступати було пізно. Треба будь-що викручуватись із ситуації.

- Починаємо! – Вікушка вбігла за шторку й вхопилася за зошит. – Досить людей марудити!

Ми зібралися з духом і вийшли на «сцену», якою являвся пеньок.

Божечки! Сила-силенна пар очей вп`ялися у нас одразу ж. Принаймні, так мені здалося.

- Дорогі гості! – почала Вікушка. – Сьогодні незвичайний день! Цей день ви запам`ятаєте на все життя!

Я глипнула на неї й легенько вдарила ліктем у бік. Що вона меле?..

А подруга натхненно продовжувала промову. Настала моя черга.

Тож… як казала моя подруга… кхм… тобто, наша ведуча Вікторія… - я відкашлялась, - почнемо!

Ми швиденько забігли за шторку.

- Там стільки людей! – перелякано зашепотіла я.

- Ну, то й що?! – не зрозуміла подруга. – Чим більше, тим краще. Про нас знатимуть усі!

А й справді. Я перестала боятись і вже впевненіше визирнула у натовп. Серед глядачів з`явилися наші батьки та бабусі. Всі з нетерплячим очікуванням дивились на «сцену».

Нехай Куська заспіває пісню, поки ми підготуємо все необхідне для конкурсу, - сказала Вікушка.

Я не знаю ніяких пісень, - закопилилась сестричка.

Та будь-що заспівай! Займи їхню увагу. Ти ж нас підводиш! – сердито загримала подруга й випхала малу у плечі.

Там її зустрів шквал овацій. Завмерши на місці, мала підбадьорилась і впевнено стала на пеньок.

Цікаво, що вона заспіває? – я зробила спробу догадатись.

Мабуть, Алсу. Або «Блєстящіє». Це ж Куська, - знизала плечима Вікушка, спокійно готуючи цукерки.

Але те, що ми почули за декілька секунд…

Сєрдце, я нє знаю, какоє оно, красноє ілі зєльоноє! – завела сестричка істерично.

Ймовірно, хтось їй сказав, чим голосніше людина волає, тим гарніше.

Подвір`я зірвалося сміхом. Здавалось, реготала вся вулиця, а найбільше – ми з Вікушкою. А Куська продовжувала, не соромлячись. Врешті, я загнала її за штору, попередньо вклонившись. Глядачі втирали сльози з обличчя, лежачи в траві.

Потім був конкурс із призами, після чого я успішно провела номер з бідолашним Тузиком, який від голоду блискуче вирішив усі задачки, чим зірвав бурхливі оплески. Ми співали, танцювали, припрошували до веселощів гостей, аж старі діди почали пританцьовувати на місці. На завершення нашого концерту ми показали «Ван Хелсінга». Начепивши на груди пакети із водою, натягли якесь лахміття й вишкірили зуби. Ми – вампірші. Куську ж вбрали в бабусині чоботи та крислату шляпу, як головного героя. За задумкою, вона повинна була ткнути гострим кінцем дрючка нам у груди, а вода повинна була зімітувати кров.

Проте не так сталося, як гадалося. Не встигли ми вибігти на сцену, як пакети відірвалися від шиї й упали додолу, замочивши ноги нам і деяким глядачам, що сиділи найближче. Всі знову зайшлися реготом. Проте Куська не розгубилася й зіграла роль до кінця. Вона так підскакувала, ухилялась від уявних вовкулак та перевертнів та дико верещала, що глядачі були у захваті. Та й ми, зізнатися, також. На прощання, ми виконали пісню «Ми бажаємо щастя Вам!», під яку люди потихеньку почали підійматися із місць. По закінченню нас знову накрив шквал оплесків та вигуків. Люди навіть запитували, коли у нас ще будуть концерти. Бабусі втирали хустинкою сльози радості за своїх онучок. Так, це було справжнє щастя. Нам дякували за те, що дали змогу перепочити від городів та худоби й хоч трохи розслабитись. То був фурор. Ми вже були впевнені, що концерт вдався на славу. Ми все вклонялись та вклонялись до землі, проводжаючи наших гостей, а батьки цілували та пригортали нас до себе. Після чого Вікушкин тато купив нам повний пакет солодощів та висипав прямісінько перед нашими носами, як нагороду. Й ми ласували до самого вечора, радіючи з того, що ми такі молодці.

ТОВАРИСТВО «ОПІВНІЧНИКІВ»

У нашої коханої подружки, окрім розуму, була ще й дурість. Втім, як і в нас з сестрою. Річ у тім, що ми дуже полюбляли все містичне та страшне. Вікушкині вуха вихоплювали з дорослих розмов лише найстрашніші факти та речення, складали докупи та перефразовували. А потім вона розповідала нам страшні історії.

А ви знаєте, що є такі ляльки-вбивці? – лякала вона таємничим голосом. – От одна дівчинка купила ляльку, а потім впала з четвертого поверху. Ляльку розрізали – а всередині знайшли людське волосся.

Після таких розмов малу ледь знову не везли до бабці викачувати яйцем, а ляльками ми ще довго не гралися. Та все ж подібне нам подобалось, і ми вирішили створити «товариство опівнічників». Таке ми бачили по телевізору. Там хлопці й дівчата збирались о дванадцятій годині ночі посеред лісу, розпалювали багаття й по черзі розповідали страшні історії. Вони вважалися дуже сміливими, й у це товариство міг ввійти не кожен. Але, так як нам ніхто не доволив би вийти надвір опівночі, ми вирішили зустрітися о дев`ятій вечора.

Давайте придумаємо випробування для тих, хто хоче бути в товаристві? – запропонувала я.

Наприклад? – поцікавилась Вікушка. – Треба ж так, щоб і Куська могла там бути.

Куська в нас смілива, вона пройде всі випробування. Так, мала? – звернулась я до сестри.

Куська кивнула головою, проте не дуже впевнено.

Отже, пропоную зібратись о дев`ятій, піти у наш сарай, запалити свічку й так спуститися у льох. По одному. Хто це зробить – той автоматично потрапляє в «товариство опівнічників», - сказала я.

Всі погодились, проте з певним острахом.

Якщо ти думаєш, шановний читачу, що це так просто, значить ти просто не був у нашому сараї. Лише уяви таку собі будівлю з напівзгнившими стінами та стелею, з якої в дощ капле вода. Усередині темнісінько, смердить цвіллю та павуками, навколо купи мотлоху, павутиння, мишей та пацюків. Серед цього всього стоять лопати, граблі, ночви та залізне ліжко покійного прапрадіда. В сараї є одне-єдине віконечко, малесеньке й замурзане, з якого уночі бліде місячне сяйво потрапляє прямісіньку у чорну пащеку відкритого льоху. Є в сараї й світло, проте якщо його ввімкнути, буде зовсім не страшно, а нам потрібно якраз навпаки.

Отже, ми зібрались ввечері, коли вже стемніло. Було трохи лячно.

Свічки є? – тремтячим голосом запитала сестричка.

Що, боїшся? – пирхнула Вікушка. – Таким не місце в нашому товаристві.

Куська увібрала голову в плечі й замовкла.

Так, хто перший? – голосно запитала подруга.

Вона поспішала, доки не прийшла її бабуся й не забрала до хати.

Давай я піду, - голос був наче не мій.

Сестричка злякано вхопилася за мою руку, проте Вікушка відірвала її від мене.

Хай іде, не заважай, - сказала вона. – Побачимо, яка вона смілива.

Я повільно переступила поріг сараю, затиснувши у кулаці свічку й сірники, обернулась до дівчаток, немов востаннє. Дві постаті бовваніли на виході, як примари.

Йди вже! – нетерпляче промовила Вікушка й потягнула на себе вхідні двері.

Вони зловісно заскрипіли й з грюкотом зачинилися. Я почула, як скавульнув засув. Залишившись сам на сам із темрявою й павуками, я трохи злякалась. Проте вирішила взяти себе в руки. Звичайно, можна було простягнути руку й ввімкнути світло, але ж так було б зовсім нечесно й нецікаво. Я навпомацки рушила уперед, до розявленої пащі погреба. Щось тихо пискнуло й переповзло через ноги. Я завмерла, відчувши щурячі вуса на своїй литці. Щось зашамкало в соломі, ворухнулось на бантині над самісінькою головою. Холодний страх почав закрадатися за пазуху. Я спробувала запалити свічку тремтячими руками, але протяг задував полум`я, не давав сірнику розгорітися. Стало ще страшніше, навіть виникла думка повернутися назад. Та, постоявши, я трохи заспокоїлась, і вирішила все ж спуститися у льох. «Що тут може бути?» - заспокоювала себе. – «Лише пацюки та павутиння, і більш нічого.»

Раптом нога ступнула у провалля і я ледь не полетіла сторчголов у погріб. «Треба обережніше», - подумала я й почала повільно, крок за кроком, спускатися. Свічку, зрештою, вдалося запалити, але вона була така малесенька й нещасна, що із нею стало лише страшніше. Бліді чорні тіні підскакували на стінах, вихляли, наче язики полум`я.

І ось я вже внизу. Хочеться кричати від переможного захвату, адже я не побоялася й спустилась сама вночі у льох! Та раптом моя нога підсковзується і я лечу на долівку. Свічка гасне, я гублю її у темряві. Плечі сковує холод, а рука потрапляє у щось тепле і слизьке. Від жаху волосся на голові стає дибки і я не криючись верещу на весь сарай. Я чую, як грюкає засув, видно, Вікушка не може його відчинити з переляку. Я підіймаюсь на ноги і кулею вилітаю із льоху на тремтяче місячне сяйво. Пацюки з шаленою швидкістю носяться по підлозі, пищать, снують між ногами. Щось велике і страшне б`є крилами на бантині, струшуючи сіно мені на потилицю. Я вже не тямлю, що роблю, біжу до вимикача й клацаю світло. Та лампа не світиться, очевидно, перегоріла. І коли я вже майже втрачаю свідомість від страху, двері нарешті відчиняються й сестра кидається мені назустріч. Але й подруга з малою вже здаються мені не людьми, а чимсь потойбічним. Не стуляючи рота, кричу на всю вулицю й біжу до хати, де мати вже стелить на ніч постіль. За мною женуться дві постаті, перелякані до тремтіння у колінах від одного мого вигляду.

При штучному освітленні лампи та присутності живих людей я потроху заспокоююсь.

Що там було, що? – допитується Куська. – Ти чого така перелякана?

А от підіть, та й самі дізнаєтесь, - хитро примружую око я. – Там такее…

Але щось ніхто не виявляє такого бажання.

Я не піду, - задкує мала, боячись, як би її не запхали в той сарай силоміць.

А мені щось здається, що це якась дурна ідея – «товариство опівнічників»… - дає задній хід Вікушка.

Я підсміююсь. Значить, випробування витримала лише я…

ПРОДОВЖЕННЯ ІСТОРІЇ

На цьому наша розповідь не закінчується. Після мого вдалого проходження випробувань, які, доречі, не пройшов більш ніхто, ми вирішили дати волю власній фантазії й влаштувати для сусідських дітей атракціон під назвою «кімната страху». «Кімнатою» мав стати той же сарай. Вікушка доречно зауважила, що треба підготуватися як слід, добре все продумати та прикрасити будівлю належним чином. «Щоб було страшно», - сказала вона. Як на мене, там і так було досить лячно навіть удень. Тому я стала заперечувати.

Ти що, хочеш осоромитись? – сердито сунула брови подруга. – І це після нашого тріумфу на концерті? Так, дівчаткам буде достатньо просто переступити поріг сараю, але як ти могла забути, що є ще й хлопці? Ти не знаєш, які вони скептики? Вони ж ітимуть сюди, наперед бажаючи зробити так, щоб ніхто не злякався!

Зауваження було правдивим. Із хлопчаків ми дружили тільки Костиком, інші ж нас били. Або ми їх. Словом, наші відносини були близькими, але не дуже душевними. Та в «кімнату» вирішили запросити всіх. А раптом вони змінять свою думку про нас?

Тож почали міркувати, як влаштувати все найстрашніше. Спочатку сестричка запропонувала відірвати лялькам голови й порозвішувати їх окремо від тілець на бантині. Ми розреготались, проте вбачили щось розумне в її ідеї. Нещасні ляльки були негайно роздягнені та вимазані кетчупом. Для більшого ефекту – як сказала подружка. Опісля взяли магнітолу й пішли в літню кухню записуватись.

О-ууу-ааа-гм… - завивали ми утрьох.

Стіни відлунювали наші стогони та хрипи, посилюючи їх. Для того, щоб було ще жахливіше, ми ввімкнули насос від криниці, імітуючи звуки пилки. Господи, й прийшло ж таке до наших світлих голів!

По «кімнаті» розставили свічки, які випросили в бабусі, запалили їх. Віконечко завішали мішком. Під стінкою поклали ночви, за якими мала заховатися я. Моєю місією було вмикання-вимикання магнітофону. Вікушку та малу Куську закутали, неначе в кокон, у білу тканину. Зробили «страшні привидські» голоси. Почали сходитись діти (оголошення про атракціон ми зробили попередньо).

О-у-а… Проходьте, але бійтеся страшних примар! – вила подружка, виглядаючи в прорізані для очей дірки в простирадлі.

Доречі, простирадло ми взяли тихцем з комода, і я боялась материного віника більше, ніж самої «кімнати страху». Діти з острахом протискалися у хвіртку, боком обминали Вікушку й малу, що корчились і хрипіли. Хочу додати, що дія відбувалась теплого сонячного дня, а на подрузі, окрім білого простирадла, були на ще три розміри більші темно-зелені шльопанці, які ми чомусь випустили з уваги.

Це не привид! – засміялись хлопці. – Він в зелених капцях не ходить!

Я вже сиділа у сараї й не на жарт розлютилася. Звідкіля їм знати, в чому ходять привиди?!.

Першою запустили у «кімнату» малу Оксанку. Дівчинці ледь виповнилося три роки. Та вона сама захотіла піти всередину, відпустивши руку брата, який її привів. Куська пхнула маленьку у сарай й швиденько причинила двері. Дитина розгублено застигла на порозі, перелякано мнучи поділ плаття. Тоді несміло ступнула крок у темряву, плутаючись між павутинням. Я швидко натисла кнопку на магнітофоні, сидячи за ночвами. Але звуку не було, тільки шипіння. Я клацнула знову й знов. Магнітофон шипів несамовито. Видно, цього було достатньо, щоб налякати Оксанку, бо вона почала пхикати. І раптом мене осяяло. Я покрутила коліщатко звуку на магнітолі й на весь сарай роздалось хрипіння й стогони, що ми їх записали. У мене аж самої мурахи по спині побігли. Дитина розридалася у голос, кличучи маму. Двері прочинилися й влетіла Вікушка-«привид», намагаючись заспокоїти маленьку. Та Оксанка так розплакалась, що її довелося напувати заспокійливим удома. Оксанкина мати розлютилась, що ми так налякали її дитя, й збиралася сваритись із нашою мамою.

Отож, ми похапцем почали запускати у «кімнату» решту дітей, доки батьки ще ні про що не дізналися. Залишились, в основному, хлопці. Вони чванливо заходили в сарай, не звертали уваги на павуків, насміхалися над розвішаними ляльками під кетчупом, та упевнено йшли геть. Нам стало сумно, адже ми так старалися. Мене вже боліло усе тіло непорушно сидіти під холодною стіною. До того ж, я жахливо змерзла, не дивлячись на спеку за вікном. Врешті-решт, залишився один Сашко, з яким ми теж нормально спілкувались. Він зайшов всередину, зупинився на хвилинку, озирнувся. Магнітофон я вирішила вже не вмикати – надто банально це було. Тож у повній тиші й темряві, тільки під мерехтливе світло свічок, Сашко просувався уперед. Я вже відчувала його дихання та тихі підсміювання над нашими стараннями. Кроки наблизились до ночов та зупинились. «От і все», - подумала я. Зараз він найде мене і висміє на всю вулицю. Хлопець й справді запхнув руку за ночви й торкнувся моєї крижаної долоні. Я вже збиралася вилізти, як раптом він сахнувся, закричав несамовитим голосом й прожогом кинувся до дверей. Щосили забарабанив кулаками, й як тільки засув відсунувся, вискочив надвір, вигукуючи щось на разок: «У них там... хтось неживий.. а ночвами!..»

Дітлахи перелякано кинулись навтьоки, гублячи сандалі. А ми вже не криючись реготали, смакуючи подробиці пригоди.

Звичайно, пізніше ми розповіли друзям правду, бо інакше з нами б ніхто не грався. Але Сашко ще довго не вірив й повторював: «Але холодні руки!.. В живих людей не буває таких холодних рук!..» Аж доки ми не повели його в сарай і не показали пусті ночви, за якими нікого не було…

ОСТАННІ ДНІ ЛІТА

Я скоро їду, - із сумом сказала Вікушка.

Ми сиділи на траві в холодку, понуривши голови. Ні, ніяк не могли ми звикнути до цього повідомлення! Кожного року звістка про від`їзд подруги до Миколаєва змушувала нас ходити злими, невеселими та нервовими.

Коли? – запитала мала.

Через три дні. Батьки допоможуть ще викопати трохи картоплі бабусі з дідусем, і тоді ми поїдемо.

А взимку ти приїдеш на канікули? – з надією цікавлюсь я. У сестри в очах жевріє те ж запитання.

Думаю, так. Я постараюсь. Це ж не від мене залежить, а чи будуть їхати мама з татом?..

Ми знову похнюпили носи й сиділи, підшморгуючи. Зрештою, мені це набридло, й я підхопилась на рівні ноги:

Досить! Треба провести ці дні весело й радісно, щоб було що згадати! Сьогодні бабуся йде пасти кіз, давайте підемо з нею?!.

Хочу сказати, що у нас була іще одна двоюрідна бабуся Віра, яку ми просто обожнювали. Галка й Зірка – її кози – терпіти не могли нас, а ми їх. Зате яка ж це була насолода – піти з бабусею до закинутої станції випасати тварин, і там повечеряти чимось смачненьким.

Віки дуже зраділи. Ми ледь дочекалися, коли сонце почне хилитися за обрій. «Кіз треба випасати ввечері, коли не жарко, але доки не випала роса. Бо кози після того вже не їстимуть», - казала бабуся. Мама зібрала нам з собою їжу, ми побрали теплі кофти й штанці, наобіцяли Вікушкиному дідові не загубитися й не впасти в яму, та й вирушили.

Ми брели повільно, не поспішаючи. Тварини ліниво скубли пожухлі стебельця вздовж дороги, вкритої пилом. Бабуся час від часу поганяла їх лозиною, коли намагались влізти на чийсь город. Ось і станція техобслуговування. Вона знаходилась на околиці, між нашою вулицею та сусіднім хутором, що складався з десяти хат. Колись тут ремонтували автомобілі, а тепер будівля зяяла розбитими вікнами. Двері були замкнені на величезні замки, та кого вони цікавлять, коли є вікна? Це ж набагато веселіше – залізти усередину крізь вибиту шибку. Хоч як бабуся не боялась, що ми поріжемо ноги й руки битим склом, це не стало на заваді. Ми швидко, одна за одною, проникли у середину будівлі. У першій кімнаті, що являлась, видно, приміщенням для обіду там роздягальнею одночасно, не було нічого цікавого. Лише столик, кілька вішалок та чиїсь замурзані чашки, вкриті павутиною. Тут було напівтемно, ехо гуляло від стіни до стіни. Ми обережно перейшли до іншої зали – й замовкли, ошелешені. Приміщення було величезним, стеля - заввишки метрів шість, акустика така, що, навіть розмовляючи пошепки, можна було почути все до словечка з іншого кутка кімнати. Куська голосно скрикнула. Посипалась пилюка, десь вгорі злякано запурхали потривожені ластівки.

Оце клас! – захоплено протягнула Вікушка.

Ага, - погодились ми.

А тут ще є другий поверх, - скрикнула я, угледівши залізні поручні, що вели нагору.

Сходи були хиткі, скрипучі. Подекуди частини заліза повипадали й на їх місці чорніли дірки. Але я, незважаючи на страх висоти, подряпалась по них. Цікавість переважала здоровий глузд.

Оксана, не лізь! – тихо застережила Куська, проте я не зважала.

Та нагорі й не було нічого особливого. Лише купа якогось сіна й голі дошки.

Я спустилась додолу. Раптом нам вчулися чиїсь скрадливі кроки.

Ви це чуєте? – нашорошила вуха Куська.

Тсс!.. – я затулила сестрі рота.

Хто це може бути? – злякано зашепотіла подружка.

Може, тут ховаються злодії? – мої зуби цокотіли від страху. – А ми прийшли…

Ми напружено вслухалися у тишу. Крок… Іще один… Волосся на голові стало дибки. Очима я шукала якусь каменюку чи шибку поряд, адже тікати було нікуди – хтось ішов із виходу. Тиша… Крок… Знову тиша. У кімнаті ледве було видно, адже сонце сідало. Раптом від дверей почала з`являтися тінь. Хтось великий та дужий стояв за одвірком. Я міцно схопила сестру та подругу за руки, готова оборонятися до останнього. Спочатку тінь розплилася, потім набула округлих форм... Й на підлозі чітко вималювалися… роги!

Це… коза! – радісно скрикнула я.

Дівчатка з полегшенням зітхнули. Серце колотилось, як ненормальне. Руки потерпли й побілили від пережитих емоцій, а дурна Галка скакала до нас, намагаючись буцнути лобищем.

Ми із вереском кинулись на вулицю, чим мало не до смерті налякали бабусю Віру.

Та й що там, дітки, цікавенького? – поцікавилась вона, зав`язуючи хустку, що сунулася з голови.

Та там… - почала Вікушка, але Зірка не дала їй договорити. Вона вдарила подругу безрогим (на щастя) лобом у бік, і та сторч полетіла в яму, біля якої стояла.

Мені аж темно у очах стало. Я кинулась до краю ями. На превелику радість, та виявилась неглибокою, всього метри півтора. Та біда у тому, що із неї ніяк було вибратися – ні драбини, ані сходин ми не знайшли. Проте Вікушка не впала у відчай, а голосно скрикнула:

Я мавпа, бо я народилася у рік Мавпи! – і спритно вискочила нагору.

Ми й роти роззявили, після чого зайшлися нестримним реготом.

Сутеніло. Сонце майже повністю зникло за обрієм. Випала роса, тому кози ліниво тупцювали по траві й відкушували тоненькі гілочки дерев. Бабуся розклала на бетонних плитах вечерю – чорний хліб, смажені яйця, домашню копчену ковбасу та узвар. Лише тепер я відчула, як зголодніла. Ми повільно смакуємо підвечірок та насолоджуємось останніми теплими літніми вечорами. Листя ще зелене, але вже якесь… не таке, як буває навесні. Воно трохи зжухло, багато листочків пожовкли та осипалися. Осінь дихає у скроню, її присутність вже відчувається у всьому. Ночі стали холодними, частіше йшли дощі. Скоро потрібно до школи. Куська піде в перший клас. Як швидко летить час! А куди він летить? Невідомо… І що там, попереду?..

ЕПІЛОГ

На небі засвітилися перші зірочки. Поряд, у полі, сумно позіхнула перепілка. Перегукуються цвіркуни й цикади. Шумить колосся. Внизу у хатах замерехтіли вогники. Гавкають собаки, протяжно кличуть хазяйку теплі великі корови. Ми дивимось на це все, і якось так щемно стає на душі. Вулиця, поле, вечір – усе таке рідне, близьке серцю. Як не хочеться, щоби літо закінчувалось, щоб Вікушка їхала додому, в Миколаїв, щоб починалося навчання.

Але у нас є спогади. Багато спогадів, заради яких варто жити.

Я кажу й продовжую говорити – а які спогади у теперішнього покоління? І зараз я хочу звернутися до тебе, любий читачу. А що ти розповіси своїм дітям? Про що напишеш книжку? Якщо ти не маєш що відповісти на це запитання, то варто щось змінити у своєму житті. Вимкнути планшет, запхнути у кишеню телефон – й на вулицю гратися! Гуляти в піжмурки, будувати хатинки з старих соняшників, милуватися природою. Якщо немає зовсім родичів у селі, то хоча б просто збиратися із друзями увечері на лавочці в дворі, влаштовувати ті ж «концерти». Тільки не такі масштабні.

Люби природу, читачу, цінуй швидкоплинне дитинство, адже час промайне в одну мить, і навіть не буде, що згадати потім.

Якщо не знаєш, чим зайнятись – згадай наші пригоди й подумай, а чи були тоді телефони та комп`ютери? Ми завжди придумували щось своє. Усі історії, описані в цій книзі, є правдивими, можливо, лише трохи прикрашеними. І це лише маленька частинка наших спогадів, нашого дитинства. Інакше не вистачило б паперу розповісти всі наші пригоди.

На момент написання книги мені двадцять два роки. Я закінчила університет та працюю.

Моїй сестрі Вікторії – вісімнадцять. Оце маленьке психічне «янголятко» навчається – лише вдумайтесь – на психолога! Проте характер не змінився анітрохи.

Подруга також закінчила університет та живе в Миколаєві.

За дорослими клопотами ми бачимось дуже рідко. Але наша дружба лише міцніє, і я сподіваюсь, що міцнішатиме далі, адже у нас є головне – наші спільні СПОГАДИ…

Читайте больше книг на сайте онлайн-библиотеки mir-knigi.org