Автор : Коцюбинський Михайло Название книги: Хо Читать на сайте: https://mir-knigi.org/author/kocyubinskii-mihailo/xo                   Коцюбинський М. М.                               ХО                                                           (Присвята братові В. Боровиковi.) КАЗКА I Лiс ще дрi­має в пе­ред­ра­нiш­нiй ти­шi… Не­по­руш­не сто­ять де­ре­ва, за­гор­не­нi в су­тiнь, ряс­но вкри­тi крап­лис­тою ро­сою. Ти­хо навк­ру­ги, мерт­во… Лиш де-не-де про­ки­неться пташ­ка, не­пев­ним го­ло­сом обiз­веться зi сво­го за­тиш­ку. Лiс ще дрi­має… а з си­нiм не­бом вже щось дiється: во­но то зблi­д­не, на­че вiд жа­ху, то спах­не сяй­вом, не­мов од ра­до­щiв. Не­бо мi­ниться, не­бо грає уся­ки­ми бар­ва­ми, блi­дим сяй­вом то­р­кає вер­шеч­ки чор­но­го лi­су… Стре­пе­нув­ся вреш­тi лiс i со­бi заг­рав… За­ше­по­тi­ли збуд­же­нi лис­точ­ки, опо­вi­да­ючи сни свої, за­ме­ту­ши­лась у тра­ви­цi ко­маш­ня, ро­зiт­ну­ло­ся в гу­щи­нi го­лос­не ще­бе­тан­ня й по­ли­ну­ло ви­со­ко - ту­ди, де не­бо мi­ниться, де не­бо грає вся­ки­ми бар­ва­ми… На га­ля­ву вис­ка­кує з гу­щи­ни сар­на i, за­ча­ро­ва­на чу­до­вим кон­цер­том, зу­пи­няється, ви­тя­га цi­ка­ву мор­доч­ку до кри­ва­вої сму­ги об­рiю, що чер­во­нiє на уз­лiс­сi по­мiж де­ре­ва­ми, i слу­ха. Полохливий заєць, при­чаївшись пiд ку­щем, при­ги­на ву­ха, вит­рi­ща очi й не­мов по­ри­на ввесь у мо­ре лi­со­вих згу­кiв… Аж ось ри­ну­ло вiд схо­ду яс­не про­мiн­ня, мов ру­ки, прос­тяг­лось до лi­су, об­ня­ло йо­го, за­си­па­ло са­моц­вi­та­ми, зо­ло­ти­ми сму­га­ми впа­ло на си­ню вiд ро­си тра­ву на га­ля­вi, де гост­ро на тлi зо­ло­то­го свiт­ла ви­пи­нається струн­ка пос­тать сар­ни. У сю ве­лич­ну хви­ли­ну ти­хо роз­гор­та­ються ку­щi - i на га­ля­ви­ну ви­хо­дить Хо. Мов ту­ман той, си­ва бо­ро­да йо­го м'яки­ми хви­ля­ми спа­да аж до нiг, чер­кається ро­ся­ної тра­ви. З-пiд бi­лих кост­ру­ба­тих брiв, з гли­бо­ких за­па­дин ви­зи­ра­ють доб­рi, а лу­ка­вi очi. Вийшов Хо на га­ля­ву, спер­ся на су­ку­ва­тий кос­тур, май­нув дов­гою бо­ро­дою, i по­вi­яв вiд неї ти­хий вiт­рець, хо­лод­ною цiв­кою вда­рив у де­ре­ва. I враз зат­рем­тi­ло мо­ло­де лис­тя, за­ша­мо­тi­ло, стру­си­ло з се­бе дощ са­мод­вi­тiв. Жах­ну­ла­ся сар­на й щез­ла в гу­щи­нi, ли­шив­ши зе­ле­нi слi­ди на си­нiй вiд ро­си тра­вi. Страх об­гор­нув зай­ця, до­дав ще бiльшої пруд­ко­с­тi йо­го но­гам… Спо­ло­ха­лись пташ­ки й в од­ну мить ущу­х­ли. Ти­хо ста­ло в лi­сi, страх як ти­хо. Тiльки бо­ро­да­тий дi­ду­­ган Хо, ста­ре­че хи­хи­ка­ючи в бо­ро­ду, стоїть на га­ля­вi… - Хе-хе-хе! I чо­го жа­ха­ються, дур­нi? - шам­кає вiн без­зу­бим ро­том.- Дi­да Хо, що свiт проз­вав стра­хом? А дiд цiл­ком i не страш­ний… Ось пог­ляньте!.. Та ба, тим-то й ли­хо, що ви не зва­жи­тесь звес­ти очi на дi­да, тим-то вiн i в'являється вам стра­хом… Хе-хе!.. I завж­ди так… i всi так… Нi, не бре­ши, ста­рий, не всi… На твоїй дов­гiй ти­ся­чо­лiт­нiй ни­вi життєвiй не од­на стрi­ва­лась iс­то­та, що смi­ли­во зво­ди­ла очi до­го­ри, вiд­важ­но за­зи­ра­ла то­бi в вi­чi, й то­дi… о, то­дi гар­но бу­ло обом нам… Бо смiльчак, пе­ре­вi­рив­шись, що жа­хав­ся по-ду­р­­но­му, на­би­равсь но­вої, ще бiльшої вiд­ва­ги, а ти, ста­рий, чув, що, мо­же, не­за­ба­ром да­си спо­кiй нат­руд­же­ним кiст­кам… Жа­ха­ються, а не зна­ють, що страх тiльки й iст­нiє на свi­тi по­лох­ли­вiс­тю дру­гих, що ста­рий Хо по­ро­хом роз­си­пав би ся, ко­ли б усе жи­ву­ще хоч раз зва­жи­ло­ся гля­ну­ти йо­му в вi­чi… Хе-хе! Дур­нi, дур­нi!.. Тiльки ста­рi но­ги труд­жу че­рез дур­нiв… От як вто­мив­ся!.. е-е!.. I Хо справ­дi з ве­ли­кою нап­ру­гою во­ру­шить но­га­ми, крек­че та, опи­ра­ючись од­ною ру­кою на кос­тур, а дру­гою роз­гор­та­ючи дов­гу си­ву бо­ро­ду, сi­дає на тра­вi спо­чи­ти. Хо си­дить по­се­ред га­ля­ви, а навк­ру­ги йо­го па­нує мерт­ва, прик­ра ти­ша. Все жи­ве, за­таївши ду­ха, не спi­ває, не кри­чить, не во­ру­шиться, не жиє. Вiд вед­ме­дя до му­раш­ки - все спа­ра­лi­зо­ва­но стра­хом. Рос­ли­ни бо­яться на­вiть тяг­ти сiк iз зем­лi, пи­ти хо­лод­ну ро­су, вип­ра­ви­ти зiб­га­нi лис­точ­ки, роз­гор­ну­ти зви­не­нi на нiч квiт­ки. Пус­тот­ли­вий па­рус сон­ця зу­пи­няється в зе­ле­нiй гу­щи­нi, i лиш зда­ле­ку при­див­ля­є­ть­ся до си­вої, мов ту­ман той, бо­ро­ди дi­да Хо, i не вiд­ва­жу­є­ть­ся наб­ли­зи­тись, нев­ва­жа­ючи на не­пе­ре­мож­не ба­жан­ня по­пус­ту­ва­ти з тою бо­ро­дою… Хо си­дить на ро­ся­нiй тра­вi, а ста­ра пам'ять йо­го пiд­со­вує йо­му об­ра­зи, де свi­жи­ми, яск­ра­ви­ми фар­ба­ми ма­лю­ються по­дiї ду­ха людсько­го. Ось i тi ви­со­кос­тi, на якi здiй­ня­тись мо­же вiльний дух людський, а ось i тi про­вал­ля, де на днi са­мо­му, ску­тий, як не­вiльник, пла­зує вiн у по­ро­сi й тем­ря­вi… Ось, во­ло­чу­чи кай­да­ни, пок­во­лом, вi­ка­ми цi­ли­ми, про­хо­дять лю­ди, за­би­тi, за­ля­ка­нi лю­ди, i не нас­мi­лю­ються зве­с­ти очi на Хо, гля­ну­ти стра­хо­вi в вi­чi… Хо знає, що тiльки оди­ни­цi зва­жу­ються на се, а зва­жив­шись, зна­хо­дять си­лу роз­би­ти кай­да­ни… От, ко­ли б хоч оди­ниць тих бу­ло бi­ль­ше, мо­же, не до­ве­ло­ся б ста­ро­му мор­ду­ва­тись отак, блу­­ка­ючи по свi­тах, мо­же б, зло­жив вiн свої кiст­ки в до­мо­ви­ну, бо вже тi кiст­ки дав­но про­сяться на спо­чи­нок… Ех, ко­ли б… А тим ча­сом страх влад­но па­нує на зем­лi, зма­гається з при­­яз­нею, з чес­ни­ми по­ри­ван­ня­ми, з обов'язком, лам­ле жи­т­тя, без­си­ли­ми чи­нить не то по­оди­но­ких лю­дей, ба й цi­лi на­ро­ди… Страх! При­щеп­ле­ний ди­ти­нi, вип­ле­ка­ний ано­р­­мальни­ми умо­ва­ми сус­пiльни­ми, вiн стає чiп­кою по­шес­тю, ро­биться по­ту­гою, що та­мує вiч­ний пос­туп усього жи­ву­чо­го… Страх!.. Хо - страх! А який з йо­го страх, ко­ли вiн ви­раз­но по­чу­ває се­бе по­рох­ном, не­мiч­ною руїною, яку тi­ль­ки по­лох­ли­вiсть людська же­не з кiн­ця в кi­нець свi­та, на­пе­ре­кiр во­лi Хо ро­бить йо­го злим ге­нiєм людськос­тi… Ех, до­­ле, до­ле щер­ба­та! Тов­чись, мов Мар­ко по пек­лу… От i те­пер: гар­но навк­ру­ги, спо­чи­ти б, а по­ра на ро­бо­ту… на ро­бо­ту! Хе-хе! Ну, ус­та­вай, дi­ду, по­ра!.. Хо ще раз гля­нув на мов­чаз­ну при­ро­ду, звiв­ся, об­гор­нув­ся, як ту­ма­ном, си­вою бо­ро­дою й по­давсь стеж­кою з лi­су на шлях. А лiс ще якусь хви­лин­ку сто­яв не­ру­хо­мий, мов мерт­вий. Да­лi - де­ре­ва зат­рем­тi­ли, стре­пе­ну­лись, роз­гор­ну­ли лис­то­ч­ки… Про­мiнь стриб­нув на по­лян­ку прос­то до зви­не­них квi­­ток, пташ­ки зас­пi­ва­ли, ко­маш­ня за­ме­ту­ши­ла­ся, лiс за­го­мо­нiв, при­ро­да знов вiд­жи­ла… II Вечiр. Дi­ти вже на­пи­ли­ся чаю й гу­ля­ють; стар­ше, хлоп­чик ро­кiв шес­ти, си­дить до­лi бi­ля ша­фи й уваж­но бу­дує з цур­па­лоч­кiв ха­ту. Мен­шу, по дру­гiй вес­нi дiв­чин­ку, за­бав­ляє нянька, по­ка­зу­ючи, як со­ро­ка ва­ри­ла дi­тям ка­шу. За сто­лом, ближ­че до лам­пи, що крiзь мо­лоч­ний кльош роз­ли­ває м'яке свiт­ло по ха­тi, си­дить iз шит­вом ма­ти. Во­на ра­да, що дi­ти вти­хо­ми­ри­лись. Ой, тi дi­ти! Двоє їх, а та­кий га­лас справ­ля­ють, що аж го­ло­ва на­мо­ро­читься. Але те­пер ти­хо. Чут­но тiльки, як мур­кає на ка­на­пi кiт та нянька сти­ха прис­пi­вує: "Со­ро-ка, во-ро-на дiт-кам ка­шу ва-ри-ла! На по­ро­зi сту­ди-ла!.." Ди­ти­на з щас­ли­вою ус­мiш­кою роз­гор­тає дрi­б­ненькi пальчи­ки пух­кої руч­ки, на­ма­га­ючись, щоб ня­нь­ка по­ка­за­ла, кот­ро­му со­ро­ка да­ла ка­шi, а кот­ро­му го­лiв­ку скру­ти­ла. Уреш­тi ся за­бав­ка до­ку­чає ди­ти­нi, во­на по­чи­на чов­га­тись на ру­ках у няньки, на­ма­га­ючись до ко­та. - Киця! Але "ки­ця" доб­ре пам'ятає бо­лю­чi пес­то­щi ма­ленької дес­­пот­ки й дип­ло­ма­тич­не клi­пає очи­ма, не ру­ша­ючись iз мiс­ця. Аж ось не­терп­ля­ча руч­ка до­сяг­ла до ко­та, ха­па йо­го за ву­хо й тяг­не до се­бе. Кiт ску­лить очi, жа­лiб­но няв­чить… да­лi ж, не­мов дiтк­ну­тий елект­рич­ною iск­рою, ви­ри­вається й тi­ка пiд ко­мо­ду, ли­шив­ши на ру­цi му­чи­тельки чер­во­ний слiд гост­рих па­зу­рiв. Зчи­няється ве­реск… - Що там та­ке. Ма­ри­но? - ки­дає ро­бо­ту ма­ти. - Та то прок­ля­тий кiт дряп­нув ди­ти­ну… - У те­бе все щось ста­неться… За­бав її за­раз, чусш, як зай­ш­ла­ся… По­чи­нається гу­цу­кан­ня: "Ну, ти­хо, не плач, гоп-гоп! гу-цю-цю!.. А-а! По­га­на ки­ця! ми ж то­бi да­мо!.. Ну, цить же, цить… гоп-гоп! гу-цю-цю!" Але на­да­рем­но. Ди­ти­на аж за­хо­диться. - Ну, цить же, цить! бо як пе бу­деш ти­хо, то я те­бе за­раз вiд­дам дi­до­вi Хо…- сер­диться нянька й пiд­но­сить ди­ти­ну до вiк­на.- О, бач, стоїть дiд Хо з тор­бою на пле­чах… Ско­ро кри­ча­ти­меш, за­раз ки­ну в тор­бу… На то­бi її, дi­ду Хо, на!.. Дитина здо­ро­ви­ми очи­ма вдив­ляється в пiтьму, що чор­нiє по­за вiк­ном, i за­ти­ха… В очах, ще мок­рих од слiз, ма­люється жах… Так, тi очi ба­чать у таємни­чiй пiтьмi пост­ра­ха дi­тей - Хо, страш­но­го, бо­ро­да­то­го дi­да, з ве­ли­чез­ною то­р­­бою за пле­чи­ма, пов­ною нес­лух­ня­них дi­тей. Який­сь хо­лод тор­кається де­лi­кат­но­го дiтсько­го тi­ла, щось бе­ре з-за пле­чей, ляч­но так, пла­ка­ти хо­четься, а не мож­на… Ди­ти­на на­си­лу вiд­ри­ває очi вiд вiк­на й хо­ває го­ло­ву в няньки на гру­дях. I знов ти­хо в ха­тi. - Мамо! - збуд­жує ти­шу хлоп­чик, ки­да­ючи свою бу­дiв­лю.- Ма­мо! А де те­пер сон­це? - Сонце?.. Сон­це те­пер спить. - А де ж йо­го ха­та?. - Отам за го­рою, де во­но сi­дає… - Там, де жи­ве лiс­ник Па­нас? - Еге… Але то­бi спа­ти час, ди­ти­но. Ди­ти­на, од­нак, на­че не чує ма­те­ри­ної ува­ги. Во­на пiд­бi­га до ма­те­рi й спи­рається їй на ко­лi­на. - Мамо! А чи сон­це має дi­ти? - Має. - А де ж во­ни? - Де? а на не­бi… отi зi­роч­ки, що вно­чi ся­ють, то се дi­ти сон­це­вi… - А чом же во­ни те­пер не сплять? - Бо во­ни за день вис­па­лись, а те­пер гра­ються. Па­уза. - Мамо! я хо­чу до Пет­ри­ка!.. Пет­рик - се син ку­хо­вар­чин, що ба­виться ча­сом iз па­ни­чем. - Не мож­на, Пет­рик сла­бий… - А я йо­му за­не­су яб­лу­ко… - Не мож­на,ска­за­ла. - Ма-а-мо! Я хо-о-чу до Пе-е-три-ка!.. - Ох, гос­по­ди! Од­но скiн­чи­ло, дру­ге по­чи­нає… Цить ме­нi за­раз!.. Не пi­деш. - Ма-а-мо! до Пе-е-три-ка-а!.. - Чи не за­мовк­неш ти ме­нi?.. Ма­ри­но, а зак­лич-но дi­да Хо!.. Марина пiд­хо­дить до вiк­на й грю­ка в шиб­ку. - Дiду!.. дi­ду Хо!.. а йдiть-но сю­ди… а вiзьмiть-но со­бi нес­лух­ня­но­го па­ни­ча!.. "За­раз!" - вiд­по­вi­дає во­на со­бi за Хо пiд­роб­ле­ним ба­сом i вiд­хо­дить вiд вiк­на. Хлопець доб­ре ро­зу­мiє Ма­ри­ни­ну шту­ку; вiн не вi­рить, щоб то Хо про­мо­вив те "за­раз" та­ким нев­дат­ним ба­сом, од­нак йо­му стає страш­но. Вiн вiд­хо­дить до ка­нап­ки, як мож­на да­лi вiд вiк­на, i по­чи­на ба­ви­тись па­пiр­цем, бга­ючи йо­го в чов­ник. А тим ча­сом фан­та­зiя хлоп­це­ва впер­то пра­цює над фi­гу­рою Хо. Якi в нього очi? Ма­буть, чер­во­нi, як у тру­си­ка… А нiс, пев­но, та­кий дов­гий та гост­рий, як у ку­хо­вар­ки… а мо­же, ще дов­ший… Бо­ро­да бi­ла та дов­га аж до п'ят… ру­ки… Хлоп­це­вi враз уяв­ля­ються за­лiз­нi трой­ча­ки, що сто­ять у сто­до­лi - та­кi ру­ки в Хо… кон­че та­кi… Йо­му стає ще страш­нi­ше, вiн боїться по­во­рух­ну­тись, боїться зуст­рi­тись очи­ма з таємни­чою пiтьмою, хоч щось так i тяг­не йо­го гля­ну­ти в вiк­но, так i тяг­не, так на­че шеп­че щось: "А по­ди­вись, а по­ди­вись!" Хло­пець не мо­же опер­ти­ся ба­жан­ню гля­­ну­ти в вiк­но, зво­дить очi… i весь хо­ло­нем Там, на чор­но­му тлi ши­бок, щось бi­лiє… то Хо… Бо­же­вiльний жах охо­п­лює ди­ти­ну, по­шир­шує зi­ни­цi, ви­тя­га об­лич­чя, во­ру­шить во­лос­сям на го­ло­вi, ду­шить за гор­ло… - Дi­ти, спа­ти! По­ра вже!.. Ма­ри­но, кла­ди дi­тей спа­ти!.. - роз­ти­нається го­лос ма­те­рин й бу­дить, як зi сну, хлоп­ця. Марина ста­вить хлоп­ця на мо­лит­ву. - "Отче наш, що на не­бi…" - неп­ри­том­но про­ка­зує вiн за нянькою, а сам ди­виться вбiк, на вiк­но. "Не­хай бу­де во­ля твоя, як…" Ой, там щось ру­ка­ми ма­ха, аж по вiк­нi шкря­ба! - трем­тить хло­пець.- "Хлiб наш що­ден­ний…" - Нянько, там щось ди­виться в вiк­но… я бо­юсь… - Вигадуйте, ви­га­дуй­те, то та­ки вiзьме вас Хо в тор­бу… Ну, про­ка­зуй­те знов: "Хлiб наш що­ден­ний дай нам сьогод­нi…" Але хло­пець уже не слу­хає няньки, вiн не мо­же вi­дiр­ва­ти очей вiд вiк­на. Те вiк­но при­тя­гує йо­го ува­гу, за­хоп­лює всi дум­ки, за­па­но­вує цi­лою iс­то­тою ди­ти­ни. У вiк­но те ди­ви­ть­ся чор­на, таємни­ча тем­ря­ва, пов­на фан­тас­тич­них iс­тот, уся­ких див, пов­на стра­хiт­тя… I все се тис­неться до вiк­на, за­зи­ра в ха­ту, ось-ось про­лi­зе крiзь дiр­ку в роз­би­тiй шиб­цi або з лус­ко­том вiд­чи­нить вiк­но, ки­неться на нього, на­пов­ня­ючи ха­ту ди­ким ре­го­том… Аж ось i лiж­ко. Хлоп­ця роз­дяг­не­но, вiн ку­тається в ковд­ру. Нянька поп­рав­ля ще щось i га­сить свiт­ло. - Марино, по­сидь бi­ля ме­не… я бо­юся… - Ото ви­га­да­ли! Спiть, ме­нi нi­ко­ли си­дi­ти бi­ля вас… В ха­тi стає тем­но i ти­хо. Хло­пець ши­ро­ко розп­лю­ще­ни­ми очи­ма вдив­ляється в тем­ря­ву, нап­ру­жує слу­хи, бо­ячись про­пус­ти­ти який зрад­ли­вий звук. Ти­хо. Так ти­хо, що на­вiть ка­ла­тан­ня сер­ця ви­дається глу­хим сту­ко­том мо­ло­та по чо­мусь м'яко­му. Ураз… трiсь!.. Що се? Ува­га хлоп­ця збi­ль­шується до мож­ли­вих гра­ниць… Уся кров збi­гається йо­му до сер­ця, сер­це по­чи­на би­ти на гвалт… О, знов щось за­ше­лес­тi­ло, зашк­ря­ба­ло… То - Хо. Ось у чор­нiй, як чор­ни­ло, пiтьмi ви­раз­но бi­лiє бо­ро­да йо­го… ось прос­тя­гається дов­га, кос­тис­та ру­ка… наб­ли­жається до пле­чей, роз­гор­та над ни­ми свої су­хi пальцi… Об­гор­не­ний не­ви­мов­ним жа­хом, ути­кає хло­пець го­ло­ву пiд по­душ­ку, скор­чується пiд ковд­рою, iнс­тинк­то­во на­ма­га­ючись ста­ти ма­леньким, яко­мо­га мен­шим… щоб "страх" не мiг по­мi­ти­ти йо­го… Вiн за­та­мо­вує на­вiть вiд­дих, бо­ячись по­да­ти знак жит­тя, бо­ячись зра­­ди­ти свою при­сут­нiсть у ха­тi… А тим ча­сом чує вiн, що бi­ля лiж­ка стоїть Хо, й прос­тя­га над ним свої дов­гi, мов за­лiз­нi трой­ча­ки, ру­ки, й чер­ка­є­ть­ся су­хи­ми гост­ри­ми пальця­ми йо­го пле­чей… Холодний пiт вiд го­ло­ви до п'ят об­ли­ва ди­ти­ну, бо­же­вi­ль­ний жах по­бiльшує зi­ни­цi, вiд­би­ра го­лос, де­ре­вить тi­ло… I дов­го так ле­жить бiд­не хлоп'ятко, не­ру­хо­ме, трем­тя­че вiд жа­ху, мок­ре вiд по­ту, аж три­вож­ний сон, при­ли­нув­ши, зас­по­коює на­реш­тi змор­до­ва­ну офi­ру по­лох­ли­вос­тi… - Хе-хе-хе! - смiється Хо пiд вiк­ном, де ле­жить хло­пець. - Хе-хе-хе! I жаль бе­ре, i вiд смi­ху не мож­на здер­жа­тись! Смi­ш­но, ко­ли при­чи­ною стра­ху бу­ва лиш роз­па­ле­на уява, а жаль… Бо хто раз спiз­нається з по­чут­тям стра­ху, не хут­ко змо­же вiд­ка­рас­ка­ти­ся вiд нього… Зрос­те ди­ти­на, змуж­нiє, i ба­га­то сил, вар­тих кра­щої до­лi, змар­нує на бо­ротьбу зi стра­­хом, та ще доб­ре, як пе­ре­мо­же!.. Шко­да сил, шко­да ча­су… А хто ви­нен? Гай-гай! - хи­та го­ло­вою Хо, за­гор­та­ючись дов­гою бо­ро­дою та по­да­ючись у дальшу путь. III Наближається пiв­день, черв­це­вий пiв­день, пов­ний спе­ки й свiт­ла. Свiт­ло хви­ля­ми ллється з не­ба, спов­няє по­вiт­ря, не­си­то по­жи­ра тi­нi на зем­лi, за­га­ня їх пiд де­ре­ва, ку­щi, у гу­щи­ну. На що вже бу­ва­ють таємни­чi хо­лод­ки, а й ту­ди хоч то­ненькою цiв­кою про­тис­неться во­но i смiється, ра­де, що знай­шло i там сво­го во­ро­га - тем­ря­ву… Тiльки в ту альтан­ку, що пiд ста­рез­ним во­лоським го­рi­хом у сад­ку, не пус­ка йо­го ди­кий ви­ног­рад, звив­шись тiс­но й щiльно в од­ну зе­ле­ну стi­ну. Вже що не ро­бить свiт­ло: i зай­чи­ком пли­гає бi­ля альтан­ки, про­бив­шись крiзь лис­тя го­рi­ха, i зо­ло­тою сiт­кою па­да на зем­лю, i миг­тить, i пе­ре­ли­вається, на­ма­га­ю­чись при­су­ну­ти­ся ближ­че до тем­но­го за­кут­ка - та ба! Нi­як не мо­же. Ста­ло на по­ро­зi альтан­ки, за­зи­рає ту­ди, а ввiй­ти - дзуськи! Од­нак во­но по­мi­чає, що альтан­ка не по­рож­ня. Там, на зе­ле­нiй лав­цi, обк­ла­де­нiй дер­ни­ною, спер­ши го­ло­ву на ру­ки, си­дить бi­ля­ва пан­ноч­ка з смут­ним об­лич­чям. Бiд­на! Скрiзь те­пер ве­се­ло, яс­но, свiт бо­жий ски­дається на рай - а во­на су­мує. По­тi­ши­ти б її, по­пес­ти­ти, та нi­як увiй­ти, бо та тем­ря­ва роз­пер­ла­ся в альтан­цi, мов па­нi яка,- i не пус­кає. На щас­тя, пан­ноч­ка нер­во­вим ру­хом зри­ває лис­ток ви­ног­рад­ний, зро­бив­ши тим ма­леньку шпар­ку в зе­ле­нiй стi­нi. Зра­дi­лий пус­тун ска­че про­мiн­ням у шпар­ку й трап­ля прос­то на стiл, натк­нув­шись на який­сь па­пiр. Що во­но за ди­во, па­пiр отой? При­див­ляється до но­го й чи­тає збо­ку: "Iнспек­тор шкiл на­род­них". Пус­тун тро­хи зля­кав­ся, пе­ре­чи­тав­ши ти­тул та­кої важ­ної осо­би, бо по­чу­вається до де­яких про­вин шко­лярських, але не­за­ба­ром ос­мi­люється й про­бiга змiст па­пе­ру. В па­пе­рi стоїть, що пан­на Яри­на До­ль­ська нас­тав­ляється на вчи­тельку в се­ло С. Учи­телька! Ад­­же й вчи­телька маi пра­во кар­та­ти! I про­мiнь ки­дає на дiв­чи­ну ви­ну­ва­тий, бла­га­ючий пог­ляд. Од­нак об­лич­чя дiв­чи­ни­не, блi­де й де­лi­кат­не, з ви­ра­зом смут­ку та внут­рi­ш­ньої бо­ротьби, не має в со­бi нi­чо­го грiз­но­го, що зас­по­коює й ос­мi­лює пус­ту­на нас­тiльки, що вiн по­чи­на гра­тись iз гру­бою зо­ло­тою ко­сою дiв­чи­ни, цi­лу­ва­ти її пов­нi ус­та, бро­ви, за­зи­ра­ти в ве­ли­кi си­вi очi. А пан­нi Яри­нi не до пес­то­щiв. Во­на вiд­су­вається вiд до­куч­ли­во­го про­ме­ня й схи­ляється над па­пе­ром, чи­та­ючи йо­го, мо­же, в со­тий раз. Так, сей па­пi­рець до­ро­го кош­ту­вав їй! Щоб здо­бу­ти йо­го, во­на му­си­ла на­сам­пе­ред зчи­ни­ти бо­ротьбу з со­бою, зi своїми звич­ка­ми, пог­ля­да­ми, тра­ди­цi­ями; му­си­ла пос­ва­ри­тись iз батьком, яко­го так ко­хає, до­вес­ти до слiз та на­рi­кан­ня ма­тiр. Але се бу­ла тiльки пре­лю­дiя, i по­ки тяг­ла­ся во­на - дiв­чи­на по­чу­ва­ла в со­бi си­лу бо­ро­ти­ся й пе­ре­мог­ти. Те­пер же, з па­пiр­цем сим, му­сить по­ча­ти­ся ак­цiя, так не­терп­ля­че очi­ку­ва­на ак­цiя… i див­на рiч! Пан­на Яри­на в сю рi­шу­чу й важ­ну хви­ли­ну по­чу­ває, що си­ли її мен­ша­ють, слаб­нуть, що во­на вже не здат­на до бо­ротьби. Нев­же в неї ста­ло енер­гiї тiльки на пре­лю­дiю? Панна Яри­на скла­дає ру­ки на сто­лi й без­сильно опус­кає на них свою ру­ся­ву го­лiв­ку. Колись во­на бу­ла щас­ли­вою ди­ти­ною, ко­ха­ною оди­нач­кою ба­га­то­го дi­ди­ча. Одяг­не­на в ок­са­мит i шовк, пе­рес­вiд­че­на, що най­дрiб­нi­шi за­ба­ган­ки її бу­дуть зас­по­коєнi, ото­че­на роєм ус­луж­них бонн та слу­же­бок, во­на стри­ба­ла по ве­ли­ких кiм­на­тах па­ла­цу, по тi­нис­тих але­ях батькiвсько­го пар­ку. Не­за­бут­ня по­ра! Одно тiльки дра­ту­ва­ло Ярин­ку, ро­би­ло їй на­вiть прик­рiсть - се за­бо­ро­на ба­ви­ти­ся з се­лянськи­ми дiв­ча­та­ми та хло­п­ця­ми… Фi! "Хлопськi дi­ти!" - якi в них ма­не­ри, яка гру­ба мо­ва, яка мо­ральнiсть! Ад­же то "бид­ло", а не лю­ди! - чу­ла во­на навк­ру­ги. Од­нак ма­ла Ярин­ка, пiд впли­вом ото­чен­ня, ма­ло-по­ма­лу огов­та­ла­ся з та­ки­ми пог­ля­да­ми, ба й са­ма ста­ла в та­кi вiд­но­си­ни до "бид­ла", у яких бу­ли батько та ма­ти. Во­на не­ба­вом зро­зу­мi­ла, що му­жи­кiв сот­во­ре­но лиш на те, аби ора­ти батько­вi ни­ву, слу­жи­ти за фiр­ма­нiв, ку­ха­рiв, ро­бiт­ни­кiв. На­вiть бiльше. Во­на сер­деч­нi­ше вiд­но­си­ла­ся до справжнього бид­ла, нiж до тої "ниж­чої ра­си". Ко­ли для за­ба­ви пан­ноч­ки при­во­ди­ли пе­ред га­нок ма­ле те­лят­ко або вiз­ник при­но­сив ще­нят, Ярин­ка обiй­ма­ла їх, цi­лу­ва­ла, пес­ти­ла, зна­хо­ди­ла "чу­до­ви­ми", то­дi як на дiв­чи­ну, доч­ку на­й­мич­ки, не звер­та­ла вже най­мен­шої ува­ги, на­че то бу­ла не лю­ди­на, а кi­лок, за­би­тий на сво­му мiс­цi. Сло­вом - Ярин­ка ста­ла пан­ноч­кою, як i її при­ятельки, су­сiд­ки з iн­ших сiл. Минали ро­ки, збiльшу­ючи той мур, що сто­яв ме­жи дво­ром а се­лом. З од­но­го бо­ку бу­ли па­ни, з дру­го­го - "бид­ло". Ви­­рос­ла Ярин­ка на пан­ну Яри­ну й му­си­ла поз­бу­тись дум­ки, що все, що її ото­чує, на­ле­жить до батька або мо­же бу­ти куп­ле­не батьком за гро­шi. Яри­на зна­ла вже, що батьки її бiд­нi­ють i хоч не по­ка­зу­ють сього пе­ред людьми, на­вiть триб жит­тя не змi­ню­ють, але по­чу­вається вже пот­ре­ба не­гай­ної лiк­вi­да­цiї iн­те­ре­сiв для за­без­пе­ки хоч не­ла­со­го шмат­ка хлi­ба. Тим ча­сом доз­вiл­ля (а сього доб­ра в пан­ни Яри­ни бу­ло чи­ма­ло) вку­пi з до­пит­ли­вим ро­зу­мом нап­ря­ми­ли дiв­чи­ну на книж­ки. По­жи­ра­ючи без ла­ду сот­нi то­мiв, Яри­на вмi­ла, од­нак, зiб­ра­ти в го­лов­цi про­мiн­ня мис­лi, роз­ки­да­нi там, вiд­гук­ну­ти­ся сер­цем на чес­нi й ви­со­кi по­ри­ван­ня. При­род­на щи­рiсть ста­ла тут у при­го­дi. Прав­да, кож­на но­ва дум­ка, що не згод­жу­ва­ла­ся з її до­те­пе­рiш­нiм свi­тог­ля­дом, вик­ли­ка­ла цi­лу бу­рю в мо­ло­дiй, не змiц­нi­лiй ще ду­шi, але мур, що вiд­дi­ляв її вiд се­ла, ва­лив­ся й вiдк­ри­вав не бид­ло, а справж­нiх лю­дей, з людськи­ми iн­те­ре­са­ми, бо­ля­ми й ра­до­ща­ми. Яри­ну за­цi­ка­ви­ло се не­вi­до­ме їй "му­жицьке царст­во", во­на по­ча­ла при­див­ля­ти­ся до нього, нас­кiльки се бу­ло в її змо­зi, i на­ля­ка­лась тем­но­ти й убо­жест­ва, що па­ну­ва­ли там. Бо­же! по­бiч жи­ють лю­ди, бра­ти її, i ни­дi­ють у тем­ря­вi та злид­нях, ко­ли во­на збит­кується пра­цею рук їх! Чи ж пiс­ля сього мож­на наз­ва­ти се­бе лю­ди­ною? Чи ж пiс­ля сього мож­на до­ба­ча­ти в со­бi об­раз бо­жий?.. Нi, го­дi! Роз­би­ти пу­та, що вiд вi­ку ско­ву­ють бi­лi, не­ро­бу­чi ру­ки, ски­ну­ти по­лу­ду з очей i чес­но та смi­ли­во звер­ну­ти скривд­же­ним те, що до їх на­ле­жить. До­во­лi бу­ти лялькою, ко­ли лю­ди­на - то лю­ди­на, i до­вес­ти се тре­ба дi­лом, а не сло­вом. Дiвчина за­па­ли­ла­ся до пра­цi, до дi­яльнос­тi, пок­ла­ла прис­вя­ти­ти жит­тя своє для тих, що до­сi пра­цю­ва­ли на неї. Так спра­вед­ли­вiсть ка­же. Во­на бу­де вчи­телькою, во­на по­не­се свiт­ло в тем­ря­ву, по­тi­ху - смут­ко­вi, по­мiч - убо­жест­ву. А що вдо­ма на неї че­кає бу­ря, так що ж, хi­ба во­на не ви­нес­ла вже бу­рi са­ма в со­бi, ко­ли но­вi дум­ки, но­вi по­чу­ван­ня стрi­ли­ся з її пер­вiс­ним свi­тог­ля­дом? Дома справ­дi зчи­ни­ла­ся ко­лот­не­ча. На Яри­ни­нi пла­ни ста­рi спер­шу ди­ви­ли­ся, як на ди­вог­ляд­нi за­ба­ган­ки пе­ще­ної ди­ти­ни, але по­ба­чив­ши, що не жар­ти, на­ля­ка­лись. Сльо­зи, бла­ган­ня, спаз­ми, прокльони по­хит­ну­ли зав­зят­тя дiв­чи­ни. Але во­на пе­ре­мог­ла се­бе й пос­та­ви­ла-та­ки на сво­му. За­мовк­ли батьки, за­таївши сму­ток у сер­цi, од­нак не тра­ти­ли на­дiї, що час або який ви­па­док звер­нуть їм ди­ти­ну, при­ту­лять її знов до чу­ло­го батькiвсько­го ло­на. I ви­па­док, на який ра­ху­ва­ли ста­рi, лу­чив­ся, по­гiр­шу­ючи й без то­го важ­ку си­ту­ацiю. До Яри­ни пос­ва­тав­ся ба­га­тий су­сiд - дi­дич. Яри­на спер­шу й слу­ха­ти не хо­тi­ла про шлюб, да­лi ж, ско­ря­ючись пе­ред батько­вою во­лею та бла­ган­ня­ми за­ко­ха­но­го су­сi­да, вип­ро­ха­ла со­бi три днi роз­ва­жи­ти все та по­мiр­ку­ва­ти, по­ки дасть рi­шу­чу вiд­по­вiдь. I влас­не дру­го­го дня пiс­ля сього прий­шов вiд iнс­пек­то­ра дов­го очi­ку­ва­ний па­пiр, прий­шов i - за­мiсть зас­по­коїти - збу­рив, ско­ло­тив її спо­кiй, iз дна ду­шi пiд­няв сум­нi­ви, пiд­тяв вi­ру. I ось те­пер си­дить Яри­на над тим па­пе­ром, без­си­ло опус­тив­ши на ру­ки ру­ся­ву го­лiв­ку… Вона не ра­да то­му па­пе­ро­вi. Так, не ра­да… Ще не­дав­но, ще по­зав­чо­ра, як бо­га з не­ба, виг­ля­да­ла йо­го, а ни­нi - не ра­да… Рiч пев­на, що во­на не зре­четься своїх за­мi­рiв… Во­на лам­ле все - а йде ту­ди, де їй слiд бу­ти… I не те, щоб во­на не ра­да бу­ла… а так, не на­ла­го­ди­ла­ся до но­во­го жит­тя, не зви­к­ла­ся ще з дум­кою, що завт­ра по­ки­не батькiвську стрi­ху… По-ки-не бать-кiв-ську стрi­ху… Брр!.. Ну, i чо­го трем­тi­ти? Ой, тi нер­ви… Тре­ба се­бе взя­ти в ру­ки, бо нер­ви не­пот­рiб­нi для тих, що йдуть на бо­ротьбу. Ад­же скiльки дiв­чат пiш­ло вже по тiй стеж­цi, що сте­леться пе­ред нею… Прав­да, бiльшос­тi дiв­чат тих лег­ше бу­ло по­ча­ти но­ве жит­тя, нiж їй, бо бiльшiсть їх вий­шла з ро­дин убо­гих, iз та­ких, де кож­не ще з мо­ло­ком ма­те­рi вси­сає пот­ре­бу пра­цi для шмат­ка хлi­ба. Там усi пра­цю­ють, усi за­роб­ля­ють… Там не­ма тра­ди­цiй, якi б баг­ном за­ка­ля­ли все, що ви­ри­вається з за­ча­ро­ва­но­го ко­ла егоїзму та кас­то­вих iн­те­ре­сiв. - Зачароване ко­ло… Ох, те за­ча­ро­ва­не ко­ло!..- ше­по­тять блi­дi ус­та дiв­чи­ни.- Чи ста­не ж у ме­не си­ли, чи ста­не вiд­ва­ги ро­зiр­ва­ти йо­го, вий­ти в свiт ши­ро­кий на бо­ротьбу з тим, що во­но за­ми­кає? Доб­ре, я ро­зiр­ву йо­го, я вий­ду звiд­ти. Але чи пе­рет­ри­ваю, прок­ля­та ро­ди­ною, ос­мi­яна под­ру­га­ми, од­на се­ред не­вi­до­мо­го ме­нi ши­ро­ко­го свi­ту?.. Де тi си­ли в ме­не для бо­ротьби? Де той гарт, що мiг би слу­жи­ти по­ру­кою пе­ре­мо­ги? Я - теп­лич­на рос­лин­ка… ви­бу­яла в шту­ч­но­му теп­лi, у душ­нiй ат­мос­фе­рi теп­ли­цi… Пер­ша бу­ря зла­має ме­не, вир­ве з ко­рiн­ням… I, за­мiсть ба­жа­ної ко­рис­тi, жи­вим до­ко­ром ста­нуть, пе­ред ме­не зак­ри­вав­ле­нi сер­ця ро­ди­ни й моє влас­не роз­би­те, знi­ве­че­не жит­тя… Бо­же! що се зi мною? Звiд­ки лег­ко­ду­хiсть та­ка? Що вар­те жит­тя моє пе­ред не­об­ме­же­ним мо­рем людсько­го страж­дан­ня?.. Нi, го­дi… Пi­ти ту­ди, ку­ди сер­це кли­че й обов'язок… З си­лою, яку я по­чу­ваю в со­бi, з си­лою лю­бо­вi - мож­на ба­га­то зро­би­ти… Тiльки не ля­ка­тись, тiльки не тра­ти­ти на­дiї i… все бу­де доб­ре… Що тут дов­го ду­ма­ти? Ад­же дав­но вже рi­ши­ла я по­ча­ти но­ве жит­тя. I поч­ну, i кi­нець на то­му, i нi­чо­го мис­ли­ти, i нi над чим мiр­ку­ва­ти… Ко­раб­лi спа­ле­но… I чо­го я трем­чу вся? Чо­го?.. Ду­рю се­бе вiд­ва­гою, ко­ли чую, що си­ли мої сла­б­нуть, що я лег­ко­ду­ха, нiк­чем­на iс­то­та?.. Ярина пов­ним роз­пу­ки ру­хом за­ла­мує ру­ки й вiд­ки­дає на­зад, на зе­ле­ну стi­ну ви­ног­ра­ду, свою бi­ля­ву го­лiв­ку з об­лич­чям, пок­ри­тим тi­ня­ми му­ки та внут­рiшньої бо­ротьби. А в трем­тя­чих тi­нях го­рi­ха стоїть Хо, й за­зи­ра в тем­ну альтан­ку, i хи­та ста­рою го­ло­вою, i вiє хо­ло­дом iз бо­ро­ди. - Гай-гай! - ше­по­тять йо­го ста­ре­чi ус­та.- Стiльки си­ли мо­ло­дої ма­ти, ма­ти жит­тя цi­ле пе­ред со­бою - i не зва­жи­ти­ся ста­ти до бо­ротьби з дi­дом, з по­рох­ном, що не ни­нi - то завт­ра роз­сип­леться! Хе-хе!.. Та гляньбо, по­ди­вись!.. По­ди­вись, що на ме­нi не­має тої ман­ти тра­ди­цiй, у яку ти за­гор­ну­ла ме­не.. Де там! Не хо­че… Не зва­житься й очей звес­ти на дi­да… Гай-гай!.. - Ну, и до­ля!..- мим­рить да­лi Хо то­ном розд­ра­ту­ван­ня.- Кож­не уяв­ляє со­бi ме­не, як хо­че. Для од­но­го я - з тор­бою на дi­тей, з рiз­кою в ру­ках, дру­гий уби­рає ме­не в ша­ти тра­ди­цiй, по­го­во­ру, за­бо­бо­нiв, тре­тiй трем­тить пе­ре­дi мною, як оси­ка на вiт­рi, чет­вер­тий… а все зле та не­муд­ре! Ко­ли ж скiн­читься моя му­ка, ко­ли ж спо­чи­ну вже, ко­ли вже по­хо­ває ме­не смi­ли­вiсть людська?.. Ну й до­ля, ну й лю­ди! Аж ме­не злiсть роз­би­ра…- бу­бо­нить ста­рий со­бi в бо­ро­ду, що м'яки­ми си­ви­ми хви­ля­ми зли­вається з ле­генькою па­рою, вис­са­ною сон­цем з вог­кої, теп­лої зем­лi. - Чекай же,ка­же вiн да­лi.- Хоч пом­щусь на то­бi, по­лох­ли­ва iс­то­то, хоч по­ля­каю те­бе… Ти хо­чеш ста­ти до бо­ротьби з по­туж­ним во­ро­гом - з убо­жест­вом та тем­но­тою? Доб­ре. А чи маєш ти си­ли до тої бо­ротьби - ти, сла­бо­си­ла жiн­ко? А глянь-но, пан­но, у своє жит­тя ми­ну­ле, що ти звiд­ти ви­нес­ла? Ану, по­ди­вись!.. Ах, те жит­тя… Без­жур­не, у дос­тат­ках, у роз­ко­шах - во­но тiльки роз­пес­ти­ло її, ос­ла­би­ло во­лю… Звiд­тiль ви­нес­ла во­на са­му не­за­рад­нiсть, неп­рак­тич­нiсть… Нi, те жит­тя нi­чо­го бiльш не да­ло, не в ньому шу­ка­ти дже­ре­ла си­ли… - Iз та­ки­ми за­со­ба­ми ти га­даєш бо­ро­ти­ся,- ше­по­тить Хо.- А чи вi­даєш ти, не­ро­зум­на дiв­чи­но, що вiд те­бе вiд­кас­не­ть­ся ро­ди­на, ско­ро ти пi­деш на­пе­ре­кiр їй, що всi, з ким ти жи­ла до­сi, за­ка­ля­ють те­бе бо­ло­том, яко зрад­ни­цю їх кас­то­вих тра­ди­цiй? I до ко­го ти звер­неш­ся, ко­ли, зла­ма­на бо­ро­ть­бою, зап­раг­неш по­тi­хи, спо­кою? Хто пiдт­ри­має те­бе, роз­би­­ту, зне­вi­ре­ну? Правда… прав­да… Нiх­то. Од­на… Не­ма рiд­ної ду­шi, щоб щи­­рим сло­вом, спiв­чут­тям за­гоїла ра­ни сер­деч­нi, зас­по­ко­ї­ла, пiдт­ри­ма­ла… Вiд­рi­за­на, як скиб­ка вiд хлi­ба, са­мот­ня, як хрест на роз­до­рiж­жi… Пуст­ка навк­ру­ги, хо­лод… - А чи вi­даєш ти,- пiд­дає Хо,- що то не­дос­тат­ки, убо­жест­во? Ти, що зрос­ла в роз­ко­шах, що не ро­би­ла на шма­ток хлi­ба? Не страш­но то­бi змар­нi­ти в не­рiв­нiй бо­ротьбi, до ча­су склас­ти в до­мо­ви­ну мо­ло­де жит­тя?.. Боже! Усе про­ти неї: i лю­ди, i ста­но­ви­ще жiн­ки, i убо­же­ст­­во… Усе на­че змо­ви­ло­ся, щоб ки­ну­ти її в огонь, обс­ма­ли­ти їй кри­ла, ко­ли во­на рветься лиш до свiт­ла. I Яри­на ба­чи­ть уже свої бi­лi, ви­пе­ще­нi ру­ки ху­ди­ми, чор­ни­ми вiд пра­­цi, ба­чить кра­су свою змар­нi­лу, зiв'ялу, чує в гру­дях хо­ре, роз­би­те сер­це, а за пле­чи­ма смерть… Смерть… не на­жив­шись, не заз­нав­ши щас­тя, не зро­бив­ши дi­ла… Брр! - Ех, за­ли­ши­ти б кра­ще всi сi мрiї,- спо­ку­шає Хо,- та взя­ти вiд жит­тя все, що во­но мо­же да­ти для осо­бис­то­го щас­тя, ско­рис­та­ти­ся з мо­ло­до­щiв, бо, як ка­жуть: "Не вер­неться ве­с­на…" А що там хтось стог­не, хтось про­па­дає - зап­лю­щи­ти очi, за­ту­ли­ти ву­ха, як ро­бить бiльшiсть,- i моя ха­та скраю… Боже, яка му­ка сто­яти отак на роз­до­рiж­жi й не зна­ти, ку­дою йти!.. Що ро­би­ти, що чи­ни­ти?.. Бо­же!.. Яри­на з роз­пу­кою за­ла­мує ру­ки i впа­дає в тяж­ку за­ду­му. Враз її бу­дять дзвiн­кi го­ло­си. То дiв­ча­та-ро­бiт­ни­цi йдуть сад­ком на по­луднє. - Чули, дiв­ча­та, на­ша пан­на вiд­дається. Там та­кий гар­ний па­нич сва­тає, хоч во­ди на­пий­ся: чор­ня­вий-чор­ня­вий, а очи­ма так i грає… Я ба­чи­ла, як приїздив, осе вже бу­де день зо три… - Але вiд­дається? За­бо­жись, Одар­ко! - Присягай бо­гу! А во­на, чуєте, не хо­че. за нього… - Слухайте, бо­яри, як князь бре­ше. А ти ж звiд­ки знаєш? Мо­же, той па­нич до те­бе грав очи­ма, от-от не вид­ко, як ста­рос­тiв приш­ле. - Падку мiй, смут­ку мiй! А я б що з та­ким чо­ло­вi­ком по­дi­яла, що ро­би­ти не го­ден? - Оце ска­за­ла! Ад­же Одар­ка швид­ко сво­го ма­ти­ме - та­ко­го, що як го­во­рить, то й но­сом грає, не тiльки очи­ма. - Атож! Е, не жу­рiться, дiв­ча­та, кож­на з вас дiж­деться! Бу­де про­бий­го­ло­ва, а мас­ти­го­ло­ви не бу­де, нi! - Ха-ха-ха! Ну й ви­га­да­ла, ту­рок ти не­ми­ро­ва­ний!.. Се­ред ре­го­ту та жар­тiв про­ми­ну­ла ве­се­ла гро­мад­ка дiв­чат альтан­ку, де си­дi­ла Яри­на, спо­ло­ха­на го­ло­са­ми, з дум­ка­ми, що по­ли­ну­ли вже в iн­ший бiк. Її сва­та­ють. Так. Пе­ред нею вiдк­ри­вається осо­бис­те щас­тя, ро­дин­нi втi­хи, дос­та­ток, жит­тя без­жур­не. Прав­да, во­на не за­ко­ха­на, але їй по­до­бається чор­ня­вий су­сiд, во­на нi­чо­го б не ма­ла про­ти йо­го за­мi­рiв, як­би не по­чут­тя iн­ших обо­в'язкiв, не iн­ший шлях, що сте­леться пе­ред нею. Але во­на стоїть над тим шля­хом, i му­читься сум­нi­ва­ми, й шу­кає ви­хо­ду… Ви­хiд єсть… Од­но сло­во - i до­ля її з'єднається на­вi­ки з до­лею дру­гої iс­то­ти, що ко­хає Яри­ну без пам'ятi… Вий­ти за­мiж? Хто се ска­зав? Нi, прiч уся­кi спо­ку­си, уся­кi вик­ру­ти - во­на йде за своєю iдеєю!.. У ту ж са­му хви­ли­ну в две­рях альтан­ки миг­ну­ла тiнь, i чо­р­ня­вий хло­пець, здiй­ма­ючи бри­ля, пи­тав приємним ба­ри­то­ном: - Чи вiльно спо­ло­ха­ти за­ду­му ва­шу, па­нi? Ярина жа­хається, блiд­не, щоб за­раз зал­ля­ти­ся кар­ма­зи­ном. То вiн при­хо­дить по ос­таннє сло­во. Вона не встиг­ла опам'ята­тись, як вiн три­ма вже її за ру­ку й ти­хо про­мов­ляє трем­тя­чим го­ло­сом: - Панi! Я не маю ще пра­ва ви­яви­ти вам, як я му­чив­ся, че­ка­ючи на сло­во, що ви­ро­бить сер­це ва­ше в од­по­вiдь на мої по­чут­тя й за­мi­ри. Я ще й до­сi в не­пев­нос­тi трем­чу за до­лю свою… i ще раз ва­жу­ся бла­га­ти вас, пан­но Яри­но, - не вiд­нi­май­те вiд ме­не ру­ки ва­шої, хай во­на бу­де зав­дат­ком на­шо­го бу­ду­чо­го щас­тя… Ярина си­дить блi­да, не­по­руш­на, з слi­да­ми пе­ре­ля­ку та бо­ротьби на об­лич­чi, але не вi­дiй­має ру­ки вiд щас­ли­во­го хлоп­ця. Хо не має тут бiльш ро­бо­ти. По­хи­ту­ючи си­вою го­ло­вою та пок­рек­ту­ючи, чва­лає ста­рий да­лi, шу­ка­ючи, де б спо­чи­ти на­том­ле­ною ду­шею, нат­руд­же­ним тi­лом. IV Марко Iва­но­вич Лiт­ко встав, ма­буть, з лiж­ка лi­вою но­гою, бо так йо­му сьогод­нi не по со­бi щось, усе йо­го дра­тує, усе тур­бує. Уно­чi, прав­да, зму­чив йо­го по­га­ний сон. Ото сни­лось йо­му, що в йо­го був трус, що при тру­сi то­му знай­де­но кiлька при­мiр­ни­кiв то­ненько­го збiр­ни­ка тво­рiв ук­раїнсько­го по­ета-са­мов­род­ка Ря­бок­ляч­ки, збiр­ни­ка, пу­ще­но­го no­ta be­ne [1] цен­зу­рою, але ви­да­но­го йо­го кош­том - i то в ве­ли­кiй таємни­цi, тре­ба до­да­ти. Неп­ро­ха­нi гос­тi грiз­но ви­пи­ту­ва­ли Ма­ка­ра Iва­но­ви­ча, звiд­ки взяв вiн та­кi стра­ш­нi бро­шу­ри та яку цiль має три­ма­ти їх, а Ма­кар Iва­но­вич, на­ля­ка­ний, зро­ше­ний ци­ганським по­том, бре­хав, що ку­пив їх тiльки зад­ля їх де­ше­ви­ни, ма­ючи пот­ре­бу в па­пе­рi для об­гор­тан­ня снi­дан­ня своїм дi­тям-шко­ля­рам, що вiн не знає, про що пи­шеться в книж­ках тих, бо не вмiє на­вiть чи­та­ти повк­раїнсько­му, та що вза­га­лi нi­чо­го спiльно­го з так зва­ни­ми "ма­ло­ро­са­ми" не має й не хо­че ма­ти… Йо­му, од­нак, не по­ня­то вi­ри, по­тяг­не­но йо­го з до­му, стра­ха­но в'язни­цею, ка­ра­ми, зас­лан­ням… Ма­кар Iва­но­вич вип­рав­ляв­ся, про­хав, ма­ло не пла­кав, вреш­тi, по­чав пру­ча­ти­ся… i про­ки­нув­ся. Про­ки­нув­ся i сплю­нув. А де ж! Прис­ниться ж та­ке, змор­дує, на­го­дує дри­жа­ка­ми… Тут i так трем­тиш ве­сь день, спо­кою не знаєш, а тут ще сни мо­ро­чать… Ть­фу!.. А все че­рез ве­чо­рок той вчо­раш­нiй у "мо­ло­дих" ук­раїнцiв… От як не хо­тi­лось йо­му йти ту­ди, а тре­ба бу­ло… Про­ха­но стар­ших; якось нi­яко­во не пi­ти. Ну ж i нас­лу­хав­ся вiн там! Се… се прос­то бо­же­вiльнi лю­ди, тi "мо­ло­дi". Се - кан­ди­да­ти на, ши­бе­ни­цю на кра­щий кi­нець! Да­вай їм за­раз усе: i свi­до­му вкраїнську iн­те­лi­ген­цiю, i на­род­ну ос­вi­ту з доб­ро­бу­том, i рiд­ну культу­ру, i ге­роїв, i пат­рi­отiв, i груш­ки на вер­бi, i зiр­ку з не­ба!.. Нi, вiн не мiг да­лi слу­ха­ти, не мiг про­бу­ва­ти да­лi в то­ва­рист­вi ша­ле­них, що са­мо­хiть iдуть пiд нiж… Вiн прос­то втiк iз ве­чор­ниць, за­ту­лив­ши ву­ха, ози­ра­ючись, чи хто не по­мi­тив йо­го на­вiть близько ха­ти, де бу­ло зiб­ран­ня. вернуться 1 - Візьміть до уваги (лат.) Адже й вiн ук­раїнець, i вiн пат­рi­от… Се до­ве­де­но не раз i не двi­чi. Хто, як не вiн, ще за ча­сiв сту­дентст­ва вi­сiм мi­ся­цiв ви­си­дiв у в'язни­цi?.. Прав­да, не в ук­раїнствi шу­ка­ти всiх при­чин то­го в'язнен­ня, але якось приємно те­пер, ко­ли вже ли­хо дав­но ми­ну­ло, за­лi­чи­ти тих вi­сiм мi­ся­цiв на карб пат­рi­отич­но­го страж­дан­ня. Далi - хто, як не вiн, пiдт­ри­мує мо­ло­дi та­лан­ти, так пот­рi­б­нi… Ма­ло­ро­сiї? Ад­же вiн не по­жа­лу­вав ста кар­бо­ван­цiв на ви­дан­ня тво­рiв са­мов­род­ка Ря­бок­ляч­ки, а що тво­рiв тих нiх­то не ку­пу­вав - на влас­нi гро­шi на­був сот­ню при­мiр­ни­кiв, щоб пос­ла­ти на се­ло, до своїх, i та­ким ро­бом до­вес­ти, що, вiр­ний де­мок­ра­тич­нiй за­са­дi, не роз­ри­ває зв'язкiв iз на­ро­дом, пам'ятає про йо­го ду­хо­вi пот­ре­би… Ад­же всi зна­ють, що вже де­сять лiт зби­рається вiн на­пи­са­ти на­уко­ву роз­вiд­ку на вкраїнськiй мо­вi, хоч та мо­ва страх яка бiд­на, яка не здат­на до на­уко­вих праць… Вiн згод­жується, що не знає мо­ви, так якось не бу­ло ча­су вив­чи­тись… i че­рез те му­сить ба­ла­ка­ти по-мос­ковсько­му, здо­бу­ва­ючись iн­ко­ли на ма­ка­ро­нiч­нi фра­зи. Але те ж вi­до­мо всiм, що вiн усе зби­рається прос­ту­дi­юва­ти тро­хи вкраїнську мо­ву… А на ро­ко­ви­нах, на ве­чор­ни­цях, - хто так пат­рi­отич­но (без жар­тiв!) п'є го­рiл­ку, так щи­ро за­ве­де пiс­нi, вда­рить тро­па­ка?.. А скiльки стра­ху наб­ра­ти­ся, скiльки нат­рем­тi­ти­ся, скiльки обе­реж­нос­тi тре­ба, щоб не зра­ди­ти­ся пе­ред во­ро­га­ми! I се ще не пат­рi­отизм? Ма­ло на сьому ще? А во­ни пат­рi­отiв шу­ка­ють!.. Макар Iва­но­вич здвиг пле­чи­ма й по­чав хо­ди­ти по по­кою взад та впе­ред. Оче­ви­дяч­ки, дум­ки сi не зас­по­коїли йо­го. Щось ще тур­бу­ва­ло йо­го, за­ла­зи­ло до сер­ця, за­зи­ра­ло пiд шку­ру ко­маш­нею. Ма­кар Iва­но­вич був нес­по­кiй­ний. Ану ж, бо­ро­ни бо­же, хто спос­те­рiг, як вiн увi­хо­див або ви­хо­див iз зiб­ран­ня "мо­ло­дих"? А що то­дi бу­де? По­га­на спра­ва. Ли­хий по­нiс йо­го ту­ди, до тих бо­же­вiльцiв. Чи не кра­ще то бу­ло пi­ти на "вiнт" до су­сi­да? Ат!!! А тут ще сон та­кий, на­че вi­щує щось. По­га­но. Е, що там вреш­тi сон! Дур­ни­ця. Во­но якось не прис­та­ло на­вiть лю­ди­нi з ви­щою ос­вi­тою, з по­важ­ним ста­но­ви­щем знач­но­го уря­дов­ця вi­ри­ти в сни, як вi­рить у них тем­на, не­ос­вi­че­на ба­ба на се­лi… А про­те на сер­цi на­че ми­шi шкря­ба­ють. Макар Iва­но­вич зу­пи­нив­ся пе­ред дзер­ка­лом, звiд­ки ви­зир­ну­ло до йо­го че­пур­не, але пом'яте вже об­лич­чя з шпа­ку­ва­тою бо­ро­дою, з дов­гим ук­раїнським но­сом, хит­ри­ми си­ви­ми очи­ма та вип­ле­ка­ним во­лос­сям, що, мов кримським смуш­ком, вкри­ва­ло йо­му го­ло­ву. Ко­кет­ним, на­вик­лим ру­хом поп­ра­вив вiн бо­ро­ду й во­лос­ся, ос­мi­ха­ючись до дум­ки, що не по­ни­зив­ся ще курс йо­го в жi­нок. Але й се не по­мог­ло. Сон та вчо­раш­нiй ве­чiр не йшли йо­му з го­ло­ви, дра­ту­ва­ли нер­ви. Вiн усе спо­дi­вавсь чо­гось ли­хо­го. Ураз - дзвi­нок. Макар Iва­но­вич так i жах­нув­ся, так i зат­рем­тiв увесь. Нес­по­кiй­ним пог­ля­дом оки­нув­ши по­кiй, не­мов ба­жа­ючи за­пев­ни­тись, чи там не­ма чо­го не­без­печ­но­го, вiн сам по­бiг вiд­чи­ня­ти две­рi. - 0-ох! - з пiльгою зiтх­нув Ма­кар Iва­но­вич, вер­та­ючись до по­кою з пач­кою ко­рес­пон­ден­цiй. - Лис­то­но­ша! Нервовим ру­хом од­ки­нув вiн на­бiк "Свiт", "Ки­евс­кую ста­ри­ну", "Зо­рю" й узяв­ся за лис­ти. Вiдкритка? Вiд ко­го б се? А-а, вiд бра­та-бур­са­ка. Прчитавши за­лед­ве кiлька слiв, Ма­кар Iва­но­вич по­чер­во­нiв, пiдп­лиг­нув на мiс­цi i в най­ви­що­му обу­рен­нi ки­нув вiдк­рит­ку на стiл. - Се… се… се… чорт зна що та­ке!..- скрик­нув вiн.- Се прос­то нiк­чем­нiсть… Пи­са­ти до ме­не по-вкраїнсько­му на вiдк­рит­цi… комп­ро­ме­ту­ва­ти ме­не! Вiдк­рит­ку кож­не мо­же пе­ре­чи­та­ти, кож­не мо­же по­ба­чи­ти… Я не доз­во­лю так комп­ро­ме­ту­ва­ти се­бе… Я ж йо­му про­чи­таю "па­тер-нос­тер"! [2] Макар Iва­но­вич бi­гав по ха­тi в сильно­му роз'ятрен­нi, на­че з вiдк­рит­ки тої зняв­ся рiй вiс та по­ку­сав йо­го. Вреш­тi, тро­хи зас­по­коївшись, вiн узяв карт­ку в ру­ки, щоб до­чи­та­ти. - Ну, що ж там особ­ли­во­го? "Я здо­ров, ко­ха­ний бра­те… Як твоє здо­ров'я?.. На свят­ки, мо­же, приїду…" От i все… Ну, взяв би i на­пи­сав би "по-ро­сiй­сько­му"… А то… Ма­кар Iва­но­вич здвиг пле­чи­ма i сер­ди­то подер вiдк­рит­ку на дрiб­не­нь­кi шма­точ­ки. Другий лист, вже у ко­вер­тi, вик­ли­кав тiльки ус­мiш­ку на ус­та Ма­ка­ра Iва­но­ви­ча. Од­на вельми по­ва­жа­на осо­ба, звер­та­ючись до йо­го пат­рi­отиз­му, про­ха­ла по­ря­ту­ва­ти мо­ло­до­го вкраїнсько­го письмен­ни­ка, яко­му те­пер ду­же скрут­но; осо­ба та зiс­та­ва­лась в на­дiї, що Ма­кар Iва­но­вич дасть про­те­же її мiс­це в своїй кан­це­ля­рiї, бо ще не­дав­но на­тя­кав, ще пот­ре­бує по­мiч­ни­ка. Ма­кар Iва­но­вич ос­мiх­нув­ся. Не­ма дур­нiв! На сей га­чок йо­го не зло­виш! Вiн бу­де прий­ма­ти в кан­це­ля­рiю "мо­ло­дих"? На­вi­що? Щоб скомп­ро­ме­ту­ва­ти­ся, щоб ма­ти нес­по­кiй, а то - хто зна - мо­же, й ве­ли­кий кло­пiт? Хi­ба вiн не знає тих ши­бай­го­лiв, ку­па­них в ок­ро­пi! - Нi, крас­ненько дя­кую,- роз­во­дить вiн ру­ка­ми з ук­ло­ном, на­че пе­ред ним си­дить та осо­ба, що пи­са­ла лист.- Звер­таєте­ся до пат­рi­отиз­му? Зго­да. Даю п'ять… ну, де­сять кар­бо­ван­цiв до склад­ки на за­по­мо­гу го­лод­но­му, але встро­ми­ти па­лець ме­жи две­рi… ук­лiн­но дя­кую… Мо­же, хто дру­гий зо­хо­титься… Осмiхаючись, Ма­кар Iва­но­вич за­раз же на­пи­сав со­лод­ку вiд­по­вiдь, вис­тав­ля­ючи прик­рiсть, яку зро­би­ла йо­му не­мож­ли­вiсть да­ти мiс­це пев­нiй осо­бi че­рез брак ва­кан­сiї, й за­пев­ня­ючи за­ра­зом, що по­чу­вається до обов'язку зро­би­ти все мож­ли­ве для вкраїнсько­го письмен­ни­ка. Задоволений зi сво­го дип­ло­ма­тич­но­го ма­нев­ру, Ма­кар Iва­но­вич зак­ле­ював лист, ко­ли з дру­гої ха­ти, як бом­ба, вле­тiв йо­го чо­ти­ри­лiт­нiй си­нок. - Папа! па­па! - за­га­ла­су­вав вiн,- Ма­ма ска­за­ла, что­бы ты пос­лал по вод­ку!.. - За вод­кой… за вод­кой, а не по вод­ку!.. Сколько уж раз я за­ме­чал те­бе, му­жи­чо­нок ты эта­кой?! I розд­ра­то­ва­ний ук­раїнський пат­рi­от, за­бу­ва­ючи на хви­лин­ку про свiй пат­рi­отизм, ви­бiг до дру­го­го по­кою, гу­ка­ючи на жiн­ку: - Маша! Про­шу те­бе звер­ну­ти ува­гу вчи­тельки на­шої на те, як ба­ла­ка­ють на­шi дi­ти! Ад­же во­ни стра­шен­но ка­лi­чать "ро­сiй­ську" мо­ву! Се бог зна що та­ке… се нi на що не схо­же!.. Макар Iва­но­вич хви­люється, бi­гає по ха­тi. Все на­че змо­ви­лось сьогод­нi, щоб дра­ту­ва­ти йо­го: i лис­ти, i дi­ти, i згад­ки вчо­раш­нiх ве­чор­ниць… Ай, тi ве­чор­ни­цi!.. не­дур­но ка­жуть, що як має склас­ти­ся ли­хо, то бог i ро­зум вiд­бе­ре. Тре­ба ж бу­ло зро­би­ти та­ку ка­пi­тальну дур­ни­цю - пi­ти на ве­чор­ни­цi… Бу­ти не мо­же, щоб не про­ню­ха­но, хто там був, про що ба­ла­ка­но… i то­дi… про­щай, Ма­ка­ре Iва­но­ви­чу!.. Поп­ро­щай­ся з по­са­дою, з ро­ди­ною i в двад­цять чо­ти­ри го­ди­ни… Ото вкле­пав­ся, ото вско­чив!.. Буйна фан­та­зiя тру­чає бiд­но­го Ма­ка­ра Iва­но­ви­ча по по­хи­лос­тi в якусь чор­ну бе­зод­ню, звiд­ки не­ма стеж­ки на­верх. Страх об­гор­тає йо­го та­кий, яко­го вiн не при­га­дує в ди­ти­нст­вi на­вiть. На­пев­не, со­ром пе­ре­мiг би той страх, ко­ли б наш пат­рi­от мiг збо­ку гля­ну­ти на свою гро­мадську вiд­ва­гу, чи то пак на брак її. Але де там йо­му до со­ро­му, ко­ли шку­ра в не­без­печ­нос­тi! Шку-ра, ро­зу­мiєте ви? Шку-ра!! Макар Iва­но­вич так зав­зя­то бi­гає по ха­тi i так кри­виться, аж дiд Хо, що вже дав­ненько крiзь вiк­но при­цив­ляється до сiєї сце­ни, не мо­же вдер­жа­ти­ся вiд смi­ху. Ста­рий знає, що не­без­печ­нiсть не ска­ла­му­тить ло­яльно­го жит­тя доб­ро­дiя Лiт­ка, й ве­се­ло хи­хи­кає: - Хе-хе! От ще пе­ре­ля­ка­на лю­ди­на! Хе-хе! Ме­нi б нi­чо­го й сто­яти тут, так утiш­но ди­ви­тись, ко­ли до­рос­ла лю­ди­на, гро­ма­дя­нин, мов заєць той, по­ло­хається аби­чо­го. По­че­каю ще ча­син­ку, за­бав­лю­ся, бо нi­чо­го не­ма втiш­нi­шо­го, як та­кий стра­хо­по­лох - "фiл". вернуться 2 - “Отче наш!” (лат.) О, знов дзвi­нок!.. Макар Iва­но­вич аж ки­нув­ся, так той дзвi­нок прик­ро вда­рив йо­го по нап­ру­же­них нер­вах. Яке там ли­хо дзво­нить та й дзво­нить? Ма­рiй­ко, Вар­ко! Не чуєте, що там хтось дзво­нить? Швид­ше вiд­чи­ни­ти!.. Ма­кар Iва­но­вич, ба­жа­ючи дiз­на­тись, хто прий­шов, крiзь вiд­хи­ле­нi две­рi за­зир­нув у пе­ред­по­кiй… за­зир­нув i охо­лов. «Ой ле­ле! Офi­цер… з бi­ли­ми шлi­фа­ми!..» [3] Ма­ка­ро­вi Iва­но­ви­чу аж в очах по­тем­нi­ло, аж у п'ятах по­хо­ло­ло… От i справ­ди­ло­ся йо­го пе­ред­чут­тя. От i не­щас­тя!.. Блi­дий, пе­ре­ля­ка­ний Ма­кар Iва­но­вич пiд­бiг до сто­лу, ски­нув на йо­го очи­ма, вхо­пив бiд­ну, не­вин­ну "Зо­рю" i, нев­ва­жа­ючи на про­тес­ту­юче "Д. Ц.", [4] уки­нув її пiд стiл, у ко­шик. За­пев­нив­шись, що в ха­тi не­ма бiльш нi­чо­го "не­без­печ­но­го", вiн скуп­чив усю си­лу во­лi, щоб да­ти об­лич­чю сво­му спо­кiй­ний ви­раз. I са­ме був час. У ха­ту всту­пив гiсть… вiй­сько­вий лi­кар, зна­й­омий Ма­ка­ра Iва­но­ви­ча. Х-у-у! Як же вiн на­ля­кав йо­го! Макар Iва­но­вич лед­ве пе­ре­вiв дух. Трем­тя­чий, блi­дий, вiн при­вi­тав­ся до док­то­ра, поп­ро­хав йо­го сiс­ти. "I чо­го вiн хо­дить до ме­не, отой во­ро­хоб­ник? - про­май­ну­ла дум­ка в го­ло­вi Ма­ка­ра Iва­но­ви­ча.Адже я вже раз "не пiз­нав" йо­го на ву­ли­цi". - Почну, ко­ли доз­во­ли­те, прос­то з дi­ла, яке при­ве­ло ме­не до вас,- по­чав гiсть, сi­да­ючи на дзиг­ли­ку про­ти гос­по­да­ря.- Учо­ра ви так хут­ко по­ки­ну­ли наш гурт, що… - Голова в ме­не роз­бо­лi­лась так, що, по­вi­ри­те, лед­ве до лiж­ка доп­лен­тав­ся,- скри­вив­ся Ма­кар Iва­но­вич. - Отож i ми так до­мiр­ку­ва­ли­ся, що ви, ли­бонь, за­не­ду­жа­ли… Як вам вi­до­мо,- вiв да­лi док­тор,- по­завт­ра в мiс­тi Лу­ць­ко­му має вiд­бу­ти­ся гуч­ний по­хо­рон на­шо­го слав­но­го пи­сьмен­ни­ка, що си­ми дня­ми по­мер. Ша­ну­ючи зас­лу­ги йо­го на по­лi вкраїнсько­го письменст­ва, а та­кож ви­хо­дя­чи з за­­са­ди, що нам пот­рiб­нi те­пер, мiж iн­шим, i ма­нi­фес­та­цiї, якi б свiд­чи­ли про iс­ну­ван­ня на­ше, пе­ред шир­шою пуб­лiч­нiс­тю по­ка­зу­ва­ли, що ми жи­ве­мо, ух­ва­ли­ла гро­ма­да на­ша прий­ня­ти удiл в то­му по­хо­ро­нi де­пу­та­цiєю й вiн­ком на мо­ги­лу по­кiй­но­го. Вi­нок уже за­мов­ле­но, i гро­шi на нього по­ма­лу зби­ра­ються, але… "Чого се вiн хо­че вiд ме­не? Чи не гро­шей ча­сом?" - мiр­ку­вав со­бi Ма­кар Iва­но­вич i пе­ре­хо­пив, вий­ма­ючи ка­лит­ку: - Прошу не за­бу­ва­ти, що й з ме­не на­ле­житься част­ка на вi­нок… - Спасибi, обiзвався док­тор, хо­ва­ючи жов­тий папiрець. Вла­стиво, тут рiч не в гро­шах, а в де­пу­та­цiї, - ка­зав вiн да­лi. - Ми ух­ва­ли­ли виб­ра­ти трьох-двох мо­лод­ших i од­но­го ста­р­­шо­го. Гро­ма­да на­ша, чо­лом да­ючи пе­ред ва­шим пат­рi­о­ти­­з­­мом i зас­лу­га­ми, при­по­ру­чи­ла ме­нi про­ха­ти вас поїха­ти де­пу­та­том на по­хо­рон i за­вез­ти вi­нок, що я й чи­ню те­пер з приємнiс­тю. Макар Iва­но­вич зра­зу на­ля­кав­ся. Може, се не­без­печ­но? Але та­кi по­чес­нi зап­ро­си­ни приємно по­лос­ко­та­ли йо­го пи­ху. Так! Не по­ми­ли­ла­ся гро­ма­да, на­зи­ва­ючи йо­го пат­рi­отом… Вiн так лю­бить Ук­раїну й той доб­рий ук­раїнський люд! Бiд­на, бiд­на Вкраїна, чо­го б вiн не зро­бив для неї!.. Макар Iва­но­вич цiл­ком роз­кис. Вiн дя­ку­вав за честь, за­пев­няв у своєму пат­рi­отиз­мi, роз­во­див­ся над бра­ком iн­те­лi­ген­цiї вкраїнської й, уреш­тi, обi­цяв, умо­вив­шись що­до своєї ро­лi з гро­ма­дя­на­ми, виїха­ти завт­ра в мiс­то Луцьке ра­нiш­нiм по­тя­гом. - А хто їде з мо­ло­дих? - зу­пи­нив вiн ви­хо­дя­чо­го док­то­ра. - Семен Пи­лип­чук з Анд­рiєм Гав­ри­лен­ком. "Погана ком­па­нiя",- по­ду­мав Ма­кар Iва­но­вич, крив­ля­чи­ся. Доктор поп­ро­щав­ся й вий­шов, обi­цяв­ши за двi го­ди­ни прис­ла­ти вi­нок, а Ма­кар Iва­но­вич ли­шив­ся у ха­тi. Ба не сам, бо й Хо втис­ся за док­то­ром i при­чаївся в ку­точ­ку, звiд­ки ви­гiд­нi­ше сте­жи­ти за кож­ним ру­хом тi­ла й ду­ху Ма­ка­ра Iва­но­ви­ча. Макар Iва­но­вич прой­шов­ся по ха­тi, за­ти­ра­ючи ру­ки. Вiн ра­дий. Вiн завж­ди був пев­ним, що зас­лу­ги йо­го, яко пат­рi­ота, не за­ги­нуть мар­но. Зо­ло­то - скрiзь зо­ло­то. Вiн на­вiть не ди­вується, що з-по­мiж чи­ма­ло­го гур­ту гро­ма­дян виб­ра­но йо­го де­пу­та­том на по­хо­рон. На честь та­ку вiн має пра­во… Тiльки… на­вi­що тi двоє мо­лод­ших? Во­ни якiсь… не­пе­в­­нi… Ад­же мож­на б бу­ло зап­ро­ха­ти ко­гось iз стар­ших - прав­да, не та­ких слав­них пат­рi­отiв, як Ма­кар Iва­но­вич, бо не всi ж заз­на­ли в'язни­цi, ви­да­ва­ли тво­ри Ря­бок­ляч­ки, зби­ра­ли­ся пи­са­ти на­уко­ву роз­вiд­ку,- але все ж лю­дей пев­них, по­важ­них, з ста­но­ви­щем… А то… Се­мен Пи­лип­чук… Анд­рiй Гав­ри­лен­ко… Че­кай­те! Який се Анд­рiй Гав­ри­лен­ко? Чи не той ча­сом, що не­дав­но був пiд дог­ля­дом? Як же се вiн, Ма­кар Iва­но­вич, уря­до­вець, лю­ди­на офi­цi­ально ло­яльна, при­люд­но вис­ту­пить з ним у та­кiй спра­вi, що вже са­ма з се­бе тро­хи… як би се ска­за­ти?.. ну, тро­хи не­без­печ­на! Нi, се бог зна що та­ке! Се… се… прос­то не­мож­ли­ве! Те­пер та­кий час, та­кi умо­ви, що як плю­ну­ти - пiд­пас­ти пiд ка­те­го­рiю ук­раїно­фi­лiв, се­па­ра­тис­тiв, по­лi­тич­не не­без­печ­них еt сеt. [5] А на­що се? Та й. мiж на­ми ка­жу­чи, до чо­го нам те­пер тi ма­нi­фес­та­цiї, до чо­го та­кий буч­ний по­хо­рон, з вiн­ка­ми, з про­мо­ва­ми, з ко­ме­дi­ями? Умер­ла лю­ди­на - по­хо­ва­ти її ти­хенько, зiй­тись по­то­му в гур­то­чок, зга­да­ти не­бiж­чи­ка, пом'яну­ти сльозою ("п'яною" - шеп­нув внут­рiш­нiй го­лос Ма­ка­ро­вi Iва­но­ви­чу, але вiн не звер­нув на се ува­ги), по­су­му­ва­ти, що бiд­нiй Ук­раїнi на­шiй щер­ба­та до­ля за­би­рає кра­щих си­нiв,i ро­зiй­ти­ся ти­хенько по ха­тах, не трем­тя­чи за влас­ну шку­ру… Макар Iва­но­вич за­ду­мав­ся. Не­пот­рiб­но, цiл­ком не­пот­рiб­но, пок­ва­пив­ся вiн з обi­цян­кою їха­ти на той по­хо­рон. Що то в нього - двi го­ло­ви на пле­чах, щоб отак ри­зи­ку­ва­ти, або сла­ва за­хис­тить йо­го вiд "все­ви­ця­чо­го ока"? Кра­ще б бу­ло вiд­мо­ви­тись, кра­ще б не їха­ти. I як мож­на бу­ти та­ким не­о­бе­реж­ним?! Цi­лий вiк ма­ти на ме­тi обе­реж­нiсть i так вкле­па­ти­ся! Ат! - Що ме­нi чи­ни­ти, що ро­би­ти? Ад­же я зго­див­ся, обi­цяв! - бi­гає по ха­тi збу­ре­ний Ма­кар Iва­но­вич.- Те­пер якось нi­яко­во на­зад лiз­ти… А їха­ти не мо­жу… I не поїду, нi­за­що не по­ї­ду… Але що ме­нi зро­би­ти, як вик­ру­ти­ти­ся?.. Бо­же! Макар Iва­но­вич бi­гає по ха­тi, як на­вi­же­ний, а Хо не мо­же да­лi вит­ри­ма­ти в сво­му кут­ку. Йо­го роз­би­ра та­кий смiх, що аж кольки пiд грудьми спи­ра­ють. - Ха-ха-ха! - ре­го­четься ста­рий, узяв­шись у бо­ки.- Ха-ха-ха! Чи ба­чив хто ку­мед­нi­шу фi­гу­ру? Оце "фiл" так "фiл", чис­­тої, мов­ляв, во­ди!.. Ха-ха-ха!.. Бiла бо­ро­да Хо тру­ситься вiд ре­го­ту, аж хо­лод­ний вi­тер iде вiд неї, а наш пат­рi­от тi­пається, мов у про­пас­ни­цi, уяв­ля­ючи буй­ною фан­та­зiєю всi нас­лiд­ки своєї не­обач­ної обi­цян­ки. Тут i комп­ро­ме­та­цiя, i втра­та по­са­ди, i до­пи­тiї, i та­ке стра­хiт­тя, що й ма­лим дi­тям не сниться. - Не поїду! - рi­шає вiн вреш­тi.- Не поїду! - Баринi - ус­ка­кує слу­жеб­ка.- Там при­не­се­но з крам­ни­цi та­­кий вi­нок з срiб­ла, що аж сяє на сон­цi… - Дурна! - гри­має на неї розд­ра­то­ва­ний Ма­кар Iва­но­вич i сi­­дає за стiл. - Що йо­го зро­бить? - мiр­кує вiн. - На­пи­шу хi­ба, що нес­по­дi­ва­но зас­лаб i че­рез те не мо­жу їха­ти… До­ве­деться день зо два не ви­хо­ди­ти на ву­ли­цю, по­си­дi­ти в ха­тi, та що ж ро­би­ти! Усе ж кра­ще, нiж комп­ро­ме­та­цiя… I Ма­кар Iва­но­вич гла­деньки­ми фра­за­ми (зви­чай­но, мос­ко­вськи­ми) ви­ли­ває на па­пе­рi жаль, що нес­по­дi­ва­на сла­бi­сть зму­шує йо­го зрек­тись ве­ли­ко­го обов'язку, ба й чес­тi в ро­лi де­пу­та­та ви­яви­ти свiй нев­тiш­ний сму­ток над свi­жою мо­ги­лою вкраїнсько­го письмен­ни­ка, i че­рез те вiд­си­лає вi­нок у на­дiї, що вiн дiс­та­неться не в гiр­шi ру­ки… вернуться 3 - Шліфи - офіцерські знаки. вернуться 4 - Дозволено цензурою. вернуться 5 - І так далі (скорочення від лат. et cetera) Одно мож­на до­да­ти: Ма­кар Iва­но­вич не збре­хав: вiн спра­в­дi зас­лаб… вiд стра­ху. V Хо всту­пає в здо­ро­вез­ну кам'яни­цю, лi­зе, пок­рек­ту­ючи, по сту­пан­цi ви­со­ко, аж "пiд не­бо", i втис­кається в ма­леньку кiм­на­ту, в най­тем­нi­ший за­ку­ток. В кiм­на­тi - як в ули­ку: гу­ч­­ний го­мiн мо­ло­дих го­ло­сiв бри­нить усi­ма то­на­ми ра­дос­тi й смут­ку. То за сто­лом, при свiт­лi лам­пи, зiб­ра­ла­ся в гур­то­чок мо­ло­дiж, щоб, нiм ро­зiй­тись рiз­ни­ми шля­ха­ми, вос­таннє, мо­же, по­дi­ли­ти­ся вра­жiн­ня­ми пе­ре­жи­то­го та на­дi­ями на бу­ду­чи­ну. Бачить Хо пе­ред со­бою лю­дей, пов­них си­ли, енер­гiї, вi­ри, злу­че­них з со­бою теп­ли­ми, сли­ве бра­терськи­ми вiд­но­си­на­ми. I не див­но: всi во­ни грi­ли­ся бi­ля од­но­го вог­ни­ща, ко­жен брав звiд­ти свiт­ло й теп­ло. Вог­ни­ще те - лю­бов до сво­єї країни, до сво­го на­ро­ду; свiт­ло - то iдея, що да­ла змiст жи­т­тю, то свi­до­мiсть своїх обов'язкiв, теп­ло - вi­ра в пе­ре­ва­гу доб­ра над злом, прав­ди над крив­дою, свiт­ла над тем­ря­вою… - Братики мої! - здiй­має рiч один.- Роз­хо­ди­мось ми рiз­ни­ми шля­ха­ми, роз­лу­чаємось, на­вi­ки злу­че­нi од­ною iдеєю… iдеєю на­цiй­но-культур­но­го вiд­род­жен­ня на­шої країни… Пе­­ред на­ми жит­тя, пе­ред на­ми ро­бо­та… Ро­зiй­дi­мось ми про­мiн­ня­ми сон­ця, по­не­сi­мо свiт­ло у тем­нi за­кут­ки… Роз­пли­­вi­мось гли­бо­ки­ми рiч­ка­ми, зро­сi­мо рiд­ну зем­лю, i, "як дi­во­чi вiн­ки, за­зе­ле­нi­ють на­шi ни­ви"… Не ля­кай­мось ве­ли­кос­тi пра­цi, не жа­хай­мось важ­кої до­ро­ги! В iдеї на­шiй, в на­шiй пра­цi, в на­шiй смi­ли­вос­тi - си­ла на­ша. П'ю за смi­ли­вiсть! - За смi­ли­вiсть! - лу­на­ють го­ло­си, вто­ру­ючи бряз­ко­ту ча­рок. - Хе-хе-хе! за смi­ли­вiсть!..- глуз­ли­во ше­по­тить Хо.- Ро­зiй­де­мось про­мiн­ня­ми… ро­зiллємось рiч­ка­ми… Хе-хе-хе! Ой, як ус­та­нуть ту­ма­ни, як за­ку­та­ють про­мiн­ня те, як по­тис­нуть мо­ро­зи та ску­ють рiч­ки - по­ба­чи­мо, ку­ди дi­неться ва­ша смi­ли­вiсть! Хе-хе!.. А про дi­да Хо й за­бу­ли? Не пам'ятаєте, яку чу­до­дiй­ну си­лу має йо­го бо­ро­да? Ге? А сього не хо­че­те?..- I Хо тря­се бо­ро­дою, спов­ня­ючи ха­ту хо­лод­ним вiт­ром. Але мо­ло­дiж iз ус­мiш­кою слу­ха ста­ро­го. Ля­кай, дi­ду! - Нам ска­жуть, що дум­ки на­шi не но­вi,- об­зи­вається дру­гий.- I ра­нiш не од­но чис­те сер­це зог­рi­ва­ло­ся та­ки­ми ж iде­ями… Та тим-то й ба, що то­дi тiльки iдея на­би­рає вар­тос­тi, ко­ли по­рос­тає тi­лом, пе­ре­во­диться в жит­тя. Пе­ре­ва­гу на­шу я до­ба­чаю най­го­лов­нi­ше в то­му, що ми пос­та­ви­ли со­бi зав­дан­ням пе­ре­вес­ти на­шi iдеї в жит­тя i пев­нi, що зро­би­мо все, що в на­шiй си­лi й змо­зi… Будьмо пе­ре­ду­сiм скрiзь ук­ра­їнця­ми - чи то в своїй ха­тi, чи в чу­жiй, чи то в сво­му краї, чи на чу­жи­нi. Хай мо­ва на­ша не бу­де мо­вою, якою звер­та­ються лиш до че­ля­дi… Хай во­на бри­нить i роз­гор­тається в на­шiй ро­ди­нi, у на­ших зно­си­нах то­ва­риських, гро­мад­сь­ких, у лi­те­ра­ту­рi - скрiзь, де нам не за­цiп­ле­но… Не по­пус­ка­й­мо со­бi на­вiть у дрiб­нич­ках. Не­сi­мо пра­пор спра­ви на­шої в ду­жих ру­ках а будьмо кон­сек­вент­ни­ми, не вiд­дi­ляй­мо сло­ва вiд дi­ла… Не жа­хай­мось, що дi­ло те та­ке ве­ли­ке, та­ке важ­ке… Ро­бiм, що мо­же­мо: на яку б до­ро­гу не сту­пи­ли ми - йдiм смi­ли­во, пам'ята­ючи, що всi до­ро­ги про­ва­дять до Ри­ма… А по­ки що нам тре­ба пра­цi, пра­цi й пра­цi… Я, як ви знаєте вже, ма­ючи шма­то­чок влас­но­го грун­ту, iду на се­ло гос­по­да­рю­ва­ти… При­див­ля­ючись ближ­че до жит­тя се­ла, я пе­рес­вiд­чив­ся, що на­вiть од­на iн­те­лi­гент­на лю­ди­на мо­же ба­га­то там зро­би­ти, ско­ро пот­ра­пить за­без­пе­чи­ти со­бi по­ва­жан­ня та вплив. Аби охо­та, а знай­деться змо­га при­ло­жи­ти ру­ки й до ос­вi­ти, i до по­лiп­шен­ня еко­но­мiч­но­го та мо­ра­льно­го ста­ну на­шо­го ла­ду. - А си­ла во­ро­жа? А кро­ти, що ста­нуть пiд­ри­ва­ти твiй бу­ди­нок? А шин­кар? А жмик­ру­ти вся­кi? - аж пiдс­ка­кує на мiс­цi Хо, тря­су­чи бо­ро­дою.- Чи ж ти га­даєш, що то жар­ти? - Знаю,веде да­лi бу­ду­чий хлi­бо­роб, на­че вiд­по­вi­дає на за­пи­тан­ня Хо,- що до­ве­деться ме­нi ра­ху­ва­ти­ся з чи­ма­ли­ми труд­на­цi­ями, стрi­ти ба­га­то пе­реш­код, але теж ба­га­то й вi­ри в ме­не у свою iдею, ба­га­то си­ли мо­ло­дої, ба­га­то енер­гiї вкла­ду я в свою пра­цю! П'ю за пра­цю на по­жи­ток країнi на­шiй, па­но­ве! Випито за пра­цю. - Приймаючи сей тост,- об­зи­вається тре­тiй,- до­дам кiлька слiв. При­га­дай­те со­бi, па­но­ве, бай­ку про се­ля­ни­на, що, вми­ра­ючи, на пуч­ку пру­ти­кiв по­ка­зав си­нам, яку си­лу має єднiсть. Отож єднос­тi, яка б ро­би­ла нас iз кво­лих на­вiть оди­ниць нез­ла­ма­ною си­лою, пот­ре­буємо й ми… Важ­ка пра­­ця, пе­реш­ко­ди, що не­ми­ну­че ста­нуть нам на до­ро­зi, уся­кi ли­хi при­го­ди здо­ла­ють зла­ма­ти хоч якi си­ли, хоч яку енер­гiю, i го­ре лю­ди­нi, що в та­ких обс­та­ви­нах по­чується са­мотньою, вi­дiр­ва­ним лист­ком… Отож тре­ба нам це­мен­ту, щоб на­рiв­нi з iдеєю зв'язу­вав нас до­ку­пи, а та­ким це­мен­том ува­жаю я щи­рi, чис­то бра­терськi вiд­но­си­ни мiж на­­ми, обо­пiльну по­мiч, по­ра­ду… Оп­рiч двох тос­тiв - за смi­ли­вiсть i за пра­цю - п'ю ще й тре­тiй: за сднiсть! - За єднiсть! - торк­ну­лись усi чар­ка­ми. В ма­ленькiй кiм­на­т­цi чим­да­лi стає гуч­нi­ше. В ат­мос­фе­рi, пов­нiй пал­ких ре­чей, смi­ли­вих по­ри­вань, на­дiй, енер­гiї, пов­нiй безк­рай­ої вi­ри в iдею та влас­нi си­ли, заг­рi­тiй юнацьким за­па­лом, гар­но по­чу­вається мо­ло­дiж. Бай­ду­же їй, що Хо з усiєї си­ли на­ма­га­ється на­ля­ка­ти її: то бо­ро­дою має, з вiт­ром хо­лод­ним дри­­жа­ки по­си­ла­ючи, то вiд­хи­ляє зас­ло­ну, по­ка­зу­ючи спо­ку­си й не­без­печ­нос­тi, що мрi­ють на життєво­му шля­ху… Бай­ду­же!.. Пал­ка мо­ло­дiж у жи­вi очi смiється ста­ро­му, кеп­кує з йо­го за­хо­дiв, зве йо­го по­рох­ном. Хо має при­чи­ну ра­дi­ти, бо хто ж то, як не вiн, на­рi­кав на по­лох­ли­вiсть, що три­ма йо­го на свi­тi, не дає спо­кiй­но зло­жи­ти кiс­ток у до­мо­ви­ну? Але Хо не сьогод­нiш­нiй, вiн ста­рий як свiт, йо­го не зве­деш. Ох, ба­га­то ба­чив вiн на вi­ку сво­му! Ба­чив вiн i та­ких, що, пов­нi мо­ло­де­чої вiд­ва­ги, вик­ли­ка­ли на герць по­ту­ги зла, а як прий­шло що до чо­го - пер­шi ж п'ята­ми на­ки­ва­ли. Ста­виться, як лев, а ги­не, як му­ха. Ба­чив Хо та­ких, ох, ба­чив, i те­пер… не вi­рить. Прос­то не вi­рить, щоб ся пал­ка мо­ло­дiж, ско­ро зiтк­неться зi справж­нiм жит­тям, вит­ри­ва­ла бо­ротьбу з йо­го чу­до­дiй­ною си­лою, не пiд­хи­ли­ла­ся їй. Ад­же й та­кi Ма­ка­ри Iва­но­ви­чi ма­ли свої хви­ли­ни зва­ги, а те­пер що з ни­ми ста­ло­ся? По­жалься, бо­же!.. - Слова, фра­зи!..- ше­по­тить Хо.- Се абих­то змо­же! А от дi­лом до­вес­ти вiд­ва­гу - й то не не­роз­суд­ли­ву вiд­ва­гу, а та­ку, щоб да­ва­ла змо­гу пов­сяк­час­ної пра­цi - се я ро­зу­мiю! Не мо­жу, прав­да, на­пе­ред ска­за­ти, що ви нез­дат­нi на се, але не по­вi­рю, по­ки жит­тя ва­ше не по­ка­же ва­шої прав­ди… А то­дi… О, то­дi стра­хо­вi Хо лег­ше ста­не, бо ближ­че бу­де до мо­ги­ли… Хо слу­хає, як мо­ло­дий лi­кар роз­гор­тає пла­ни своєї лi­ка­р­ської та прос­вiтньої дi­яльнос­тi на се­лi, де має за­мiр осе­ли­тись. Вiн ве­де бо­ротьбу з тем­но­тою, з за­бо­бо­на­ми, з во­ро­гу­ван­ням се­ля­ни­на до iн­те­лi­ген­та, ор­га­нi­зує де­ше­ву ме­ди­ч­ну по­мiч… Чує Хо, як сiльський учи­тель обi­цяє хит­ро­муд­ре ке­ру­ва­ти по­мiж пiд­вод­ни­ми ка­мiн­ня­ми су­час­них по­ряд­кiв, а та­ки доп­лис­ти, ку­ди тре­ба, та­ки до­сяг­ти своєї ме­ти… А ось по­чи­на­ючий письмен­ник нах­ва­ляється щи­ро взя­тись за пра­цю, за по­важ­нi сту­дiї, прос­та­ти свої iдеї та пра­цю­ва­ти не то в свя­то, але й у бу­день… I Хо не мо­же йо­го нi­як зля­ка­ти анi цен­зур­ни­ми умо­ва­ми, анi фа­ту­мом ук­раї­н­сько­го письмен­ни­ка пи­са­ти grat­is [6] або за "бiг дасть"… вернуться 6 - безкоштовно, задарма (лат.) Довго ще, мов улик той, гу­де ма­ленька кiм­на­та "пiд не­бом", дов­го ще че­кає Хо, аж по­ки бра­терський по­цi­лу­нок на про­щан­ня не за­кiн­чить сво­го пам'ятно­го ве­чо­ра. - Не по­лег­ша­ло ме­нi з то­го, що гля­ну­ли ме­нi сьогод­нi в вi­чi, не по­лег­ша­ло…- ше­по­тить Хо, плен­та­ючись за ос­тан­нiм з гос­тей.- I не по­лег­ша, аж пе­рес­вiд­чу­ся, що не по­рож­нi згу­ки лу­на­ли там, у кiм­нат­цi, що час i жит­тя не зла­ма­ють вiд­ва­ги ва­шої… По­че­каю ще… по­че­каю. *** Минає кiлька лiт. Змордований вiч­ною блу­ка­ни­ною, знуд­же­ний по­лох­ли­вiс­тю всього жи­ву­чо­го та нев­дяч­ною ро­лею стра­ху, шкан­ди­бає по кур­нiй до­ро­зi Хо, пiд­пи­ра­ючись дов­гим кос­ту­ром. - Скучно на свi­тi, нуд­но на свi­тi… скрiзь пов­но стра­хо­по­ло­хiв…- мим­рить ста­рий у розд­ра­ту­ван­нi.- А ти во­ло­чись по свi­тах, не ба­ча­чи кiн­ця-краю своїй манд­рiв­цi… Ох, важ­ко, важ­ко, спо­чи­ти б уже…- зiт­хає вiн до спо­кою. - А що се ма­ня­чить улi­во­руч? - за­цi­ка­вив­ся Хо, з-пiд ру­ки вдив­ля­ючись у да­ле­чiнь, що чер­во­нi­ла вся в про­мiн­нях за­ход ячо­го сон­ця.- Се­ло? Не пi­ду ту­ди; ос­то­бi­сi­ли ме­нi осе­лi людськi… Е, нi, стри­вай­те, зай­ду, бо тут жи­ве хлi­бо­роб-iн­те­­лi­гент, що то нах­ва­ляв­ся зап­ро­ва­ди­ти на се­лi но­вi по­ря­д­ки… По­ба­чи­мо… Сонце вже сi­да­ло, ко­ли Хо вхо­див у се­ло. На­сампе­ред, як прис­та­ло по­ряд­но­му по­до­рожньому, по­давсь вiн до ко­р­ч­ми. Але що за ди­во? Корч­му хтось об­го­ро­див, при­бив но­ву таб­лич­ку над две­ри­ма та по­ви­га­няв звiд­ти, ма­буть, усiх п'яниць, бо якось там так див­но ти­хо, мов у церк­вi… Хо наб­ли­зив­ся, гля­нув на таб­лич­ку й про­чи­тав: "Шко­ла". Е-ге-ге! Ось во­но що! Не­дав­но бу­ла корч­ма, а те­пер шко­ла. Де ж корч­ма? Хо обiй­шов се­ло, але корч­ми не бу­ло. Чу­да­сiя, та й го­дi! А що то ро­бить пан дi­дич, цi­ка­во гля­ну­ти? - по­дається Хо до че­пур­но­го дво­ра, що ди­виться на нього ося­яни­ми вi­к­на­ми. Ста­рий при­су­вається до вiк­на, за­зи­ра все­ре­ди­ну й ба­чить: у ха­тi, за сто­лом, си­дять гос­тi - учи­тель та се­ля­ни. Усi во­ни вку­пi з гос­по­да­рем щось пи­шуть, ра­ху­ють, мiр­ку­ють. У кут­ку двоє дi­тей гра­ються, дек­ла­му­ючи бай­ку Глi­бо­ва "Вовк та яг­ня". - Що во­ни там ра­ху­ють? - ше­по­тить Хо, прис­лу­ха­ючись: - Еге! ось що: ка­су ощад­ну за­ло­жи­ли. Бач їх! А се знов що? Го­мо­нять про якусь зем­лю, що гро­ма­да має ку­пи­ти в су­сiд­нього дi­ди­ча. Еге, вiн та­ки оре пе­ре­лiг свiй, той хлi­бо­роб! Що ж да­лi, що ще но­во­го?.. Хо, од­нак, му­сить вi­дiр­ва­ти ува­гу вiд то­ва­рист­ва, бо в ха­ту всту­пає жiн­ка гос­по­да­ря, звер­та­ючись до дi­тей чис­тою, не­ла­ма­ною мо­вою: - А йдiть, дi­точ­ки, гра­ти­ся в дру­гу ха­ту, бо ви тут за­ва­жаєте… За якусь ча­син­ку гос­по­ди­ня знов увi­хо­дить, про­ха­ючи всiх на ве­че­рю. Зди­во­ва­ний Хо ба­чить, як усi пос­по­лу сi­да­ють за стiл, i ка­же до се­бе: "А ди­ви! Тут на­че не­ма па­на й му­жи­ка, а са­мi лю­ди…" По ве­че­рi гос­тi при­мо­щу­ються, де ко­му ви­гiд­нi­ше, а гос­по­дар вий­має книж­ку, i по­чи­нається лек­ту­ра… Тут уже Хо не вит­ри­мує. Йо­го об­хоп­лює не­пе­ре­мож­не ба­жан­ня вик­ли­ка­ти вiд­важ­но­го гос­по­да­ря на ос­тан­ню бо­ро­тьбу з со­бою. Хо зби­рає всю свою по­ту­гу: прой­ма­ючим хо­ло­дом вiє бо­ро­да йо­го, чу­до­дiй­на си­ла, мов хма­ри тi, на­су­ває най­ст­раш­нi­шi кар­ти­ни пе­ред очi лек­то­ра, а лек­тор на­че не по­мi­чає сього. Але вреш­тi, по­чув­ши при­сут­нiсть стра­ха, вiн вiд­ри­вається вiд книж­ки, обер­тається до Хо i ди­виться йо­му в вi­чi дов­гим, зваж­ли­вим пог­ля­дом… I враз Хо по­мi­чає, що вiд пог­ля­ду то­го дi­ються з ним нез­ви­чай­нi ре­чi: з бо­ро­ди вже не вiє прой­ма­ючий хо­лод, во­на тра­тить свою чу­до­дiй­ну си­лу, тi­ло йо­го мен­шає, лег­шає, не­мов час­ти­на йо­го па­рою взя­лась або по­ро­хом роз­си­па­лась; Хо чує, що на ду­шi в нього стає лег­ше, вiд­рад­нi­ше, що бiльш та­ких смi­ли­вих пог­ля­дiв - i скiн­читься йо­го до­вiч­на манд­рiв­ка, i скла­де вiн на спо­чи­нок свої ста­рi, нат­руд­же­нi кiст­ки… Хо йде да­лi, не чу­ючи вто­ми, нев­ва­жа­ючи на глу­ху нiч. Ось i не­бо всмiх­ну­лось пе­ред свi­тан­ням, ось i со­неч­ко зем­лi врод­ли­вiй на доб­ри­день да­ло, а Хо чим­чи­кує, пос­пi­ша­ючи до се­ла, де мо­ло­дий лi­кар, вiр­ний своїй iдеї, мав роз­гор­ну­ти свою лi­карську та прос­вiт­ню прак­ти­ку. Вреш­тi - се­ло. Хо пi­дiй­шов до се­ла, i пер­ша ха­та, яка ки­ну­лась йо­му у вi­чi, бу­ла шпи­таль, мiс­це страж­дан­ня i за­ра­зом бо­ротьби з тим страж­дан­ням. Хо став на по­ро­зi, за­зир­нув усе­ре­ди­ну? Що там? Чи не­ма лi­ка­ря? Нi, єсть: вiн на сво­му мiс­цi, бi­ля хо­рих. Тiльки вiн не по­мi­чає Хо, що всi­ма си­ла­ми на­ма­гається звер­ну­ти на се­бе йо­го ува­гу; лi­ка­ре­вi прос­то нi­ко­ли. Тут но­во­го хво­ро­го при­ве­зе­но, там опе­ра­цiя, а то тре­ба й лi­ки са­мо­му на­ла­го­ди­ти. Си­ла ро­бо­ти! Дов­го чи­гає Хо на хви­ли­ну, ко­ли лi­кар бу­де вiльнi­шим. Аж ось i до­че­кав­ся. Лi­кар iде до­до­му, обi­дає, а по обi­дi за­ми­кається в своїй ха­ти­нi, щоб нiх­то не за­ва­жав йо­му пи­са­ти по­пу­ляр­ний вик­лад з гi­гiєни для се­лян, зви­чай­но, мо­вою вкраїнською… Осю-то хви­ли­ну й ува­жає Хо за слуш­ну для сво­го дос­вi­ду. Вiн дiй­має тру­дiв­ни­ка хо­ло­дом, вiн ма­лює пе­ред ним кар­ти­ну не­дос­тат­кiв, убо­жест­ва, бо що дасть сiльська прак­ти­ка? Вiн по­ка­зує йо­му всi за­со­би тем­ної си­ли, що воює зi свiт­лом та чес­ною пра­цею. Дар­ма! Не жа­хається лi­кар, а зво­дить на Хо очi й про­ни­зує йо­го яс­ним, смi­ли­вим пог­ля­дом чес­ної лю­ди­ни… I зно­ву чує Хо, що си­ла йо­го слаб­шає, що сам вiн мен­шає, i з вдяч­ним сер­цем, пов­ним по­ва­жан­ня, низько вкло­няє­ть­ся лi­ка­ре­вi, ше­по­чу­чи своє: - Спасибi… А вчи­тель? I мчиться Хо до дру­го­го се­ла, i му­сить ук­ло­ни­тись учи­те­ле­вi; бо вiн смi­ли­во пли­ве по­мiж ка­мiн­ням до ме­ти, нi на хви­ли­ну не за­бу­ва­ючи своїх обi­ця­нок, своїх обов'язкiв. - Еге-ге! по­та­ла­ни­ло ме­нi,- ра­дiє ста­рий.- На доб­ру стеж­ку всту­пив я, пi­ду й да­лi по їй… I ось пе­ред ним ма­ленька ха­та, а в ха­тi тiй, зiг­нув­шись над сто­лом, ху­дий, блiдчй, змар­нi­лий, пра­цює вкраїнський письмен­ник, i лиш ве­ли­ка ду­ша ди­виться з йо­го ве­ли­ких очей. Лед­ве-лед­ве пiз­нає Хо в ньому юна­ка з пов­ним рум'яним об­лич­чям, що рвав­ся до сли­ва пам'ятно­го ве­чо­ра. I не див­ни­ця: жит­тя йшло, а бу­ло в жит­тi то­му i кай­да­нiв, i го­ло­ду, i хо­ло­ду, i всього, що му­сить заз­на­ти спi­вак не­вiльно­го на­ро­ду. - Три чис­ни­цi до смер­тi,- рi­шає Хо, див­ля­чись на йо­го.- По­кинь, бо вмреш! - ля­кає вiн гос­по­да­ря свiт­лич­ки.- Ба­чиш, який хо­лод iде з моєї бо­ро­ди, а бу­ва­ють краї, де ще хо­лод­нi­ше… - Покинути? - об­зи­вається ти­хий го­лос з-над сто­лу.- Нi, не по­ки­ну. Вмер­ти я мо­жу, але що зроб­лю, те бу­де зроб­ле­но. Хо­ло­дом же не ля­кай ме­не, бо, по­ки жев­рiє во­гонь, що маю в сер­цi, ме­нi бу­де теп­ло й доб­ре… I Хо стрi­вається очи­ма з ху­дою, мi­зер­ною лю­ди­ною i не вит­ри­мує то­го пог­ля­ду, пов­но­го вi­ри, пов­но­го ко­хан­ня до своєї країни… I ще раз скло­няється Хо пе­ред си­лою, ви­щою й сильнi­шою вiд си­ли стра­ха. Вiльнiше зiтх­нув ста­рий страх, i ра­дiс­но й лег­ко зро­би­ло­ся в нього на сер­цi. Йо­му за­ба­жа­ло­ся са­мо­ти­ни, бо по­лох­ли­вi лю­ди, що стрi­ва­лись по до­ро­зi, ста­лись йо­му гид­ки­ми. Чим­дуж по­ки­нув Хо людськi осе­лi й по­давсь ген-ген по­ля­ми аж до лi­су. Тут, на знай­омiй iаля­вi, сiв вiн, за­гор­нув­ся си­вою, мов ту­ман той, бо­ро­дою та й за­мис­лив­ся. Сидить Хо i не по­мi­чає, що все жи­ве в лi­сi пiд впли­вом стра­ху за­таїло дух, пе­рес­та­ло жи­ти, що навк­ру­ги йо­го за­па­ну­ва­ла мерт­ва, прик­ра ти­ша. Пташ­ки ущух­ли, звi­ри­на при­чаїлась, ма­лi ко­маш­ки зав­мер­ли в тра­ви­цi. Рос­ти­ни бо­ялись на­вiть тяг­ти сiк iз зем­лi, пи­ти хо­лод­ну ро­су, вип­ра­ви­ти зiб­га­нi лис­точ­ки, роз­гор­ну­ти зви­не­нi квiт­ки. Пус­тот­ли­вий про­мiнь сон­ця зу­пи­нивсь у зе­ле­нiй гу­щи­нi, та лиш зда­ле­ку при­див­ляв­ся до си­вої, мов ту­ман той, бо­ро­ди Хо, бо­ячись наб­ли­зи­тись до неї. Ти­хо бу­ло, мерт­во. Але Хо не по­мi­чав сього: вiн си­дiв, за­мис­лив­шись, з ра­дiс­ною ус­мiш­кою на ус­тах, з на­дiєю в сер­цi. На­дiя та ся­га­ла аж у тi ча­си, ко­ли смi­ли­вiсть вiзьме верх над стра­хом i Хо зло­жить на спо­чи­нок свої ста­рi, на­бо­лi­лi кiст­ки… 18 СIЧНЯ 1894, ВІННИЦЯ. Читайте больше книг на сайте онлайн-библиотеки mir-knigi.org