Автор : Украинка Леся Название книги: Одержима Читать на сайте: https://mir-knigi.org/author/ukrainka-lesya/oderzhima Леся Українка Одержима I Берег понад озером Гадаринським. Далеко на горизонтi ледве мрiють човни коло берега i чорнiє люд, що хмарою залiг далекий берег. Мiрiам, "одержима духом", в глибокiй тузi блукає помiж камiнням понад берегом, далi зiходить на шпиль скелi i дивиться не па берог, а в глибину пустелi, вона бачить там когось удалинi. М i р i а м Вiн там, вiн все сидить так нерухомо, як те камiння, що навколо нього. Над ним - менi здається, я те бачу, - нависли думи хмарою важкою, от-от з них стрiлить ясна блискавиця i цiлий свiт осяє. Ох, коли ж, коли вона розiб'є темну хмару? Хоч би мене убила блискавиця, я прагну, прагну, щоб вона злетiла, щоб хоч на мить чоло те просiяло. Годiвлю дав юрбi, тiлам i душам, всiм дав спокiй, а сам у сiй пустелi пасе думок отари незчисленнi. Нема їм впину, а йому спочинку… Який вiн одинокий, боже правий! Невже йому не можна помогти? Невже вiн завжди буде одинокий? "Месiя прийде в славi свiт судити", - так сказано в пророцтвi, бiльш нiчого. I правда, й милосердя - все для свiта, а для Месiї що? Чи тiльки слава? "Вiйна i звада, смерть, недуги зникнуть, мир буде на землi i щастя в людях…" А для Месiї? - знову "слава в вишнiх"? I тiльки слава? О, яка ж то кара Месiєю, що свiт рятує, бути! Всiм дати щастя i нещасним бути, нещасним, так, бо вiчно одиноким. Хто мiг би врятувать його самого вiд самотини, вiд страшної слави? (Пригнiчена раптовою втомою, сiдає пiд скелею i схиляється на камiнь). Чого ж се я слiдом за ним блукаю? Чого? Сама не знаю. Певне, дух мене сюди завiв на певну згубу. Ну, що ж! нехай! Менi тут гинуть краще, нiж в iншiм мiсцi. Я загину тут, я вигострила погляд у пустинi, мов соколиний зiр, - все виглядала, чи вiн хоч не подивиться на мене? Не подивився i не обернувся… Занадто вже буйна була надiя! Чого ж я сподiвалась?.. Я не знаю! (Розхитуючись, як тi, що голосять на гробi, спiває стиха тужливу схiдну пiсню, довго, без слiв.). Про се спiвати можна, а сказати слiв не стає. (Спiває знов). Яка була юрба за ним, як вiн ходив по Галiлеї. I кожний встиг торкнути хоч одежу, хоч край плаща Месiї, тiльки я торкнути не посмiла, бо нiчого просить не мала в нього: нi здоров'я, нi страви на безхлiб'ї. Я не знаю, чого я йшла з юрбою… (Спiває знов) Вiн нiкому не вiдмовляв потiхи i поради. Кому що бракувало, вiн давав. (Спiває) А що ж менi бракує? О Месiє, ти, може, знаєш?! Незамiтно для Мiрiам Месiя наблизився до неї з-за скелi, надiйшовши з пустинi, i схилився над нею. М е с i я Знаю, Мiрiам! М i р i а м (жахнулась) Учителю! М е с i я Не бiйся, жiнко, спокiй я хочу дать тобi. М i р i а м О, я не хочу, не хочу я спокою! М е с i я (лагiдно i разом суворо) Мiрiам, Се дух в тобi говорить. Чом не хочеш? Спокою прагне всякий. М i р i а м Але ти, учителю, покинув той спокiй, що був у тебе в тихiм Назаретi. М е с i я Ти дорiвнятись хочеш… М i р i а м (з поривом) Нi, Месiє, я не рiвняюся до тебе, нi! Я знаю те, що я нещасна жiнка. М е с i я Так нащо ж ти зрiкаєшся спокою, єдиної потiхи всiх нещасних? М i р i а м (з раптозою одвагою) Бо ти його не маєш, сине божий! М е с i я Яке тобi до мене дiло, жiнко? Мiрiам, знищена, збентежена, закривав лице покривалом i повертається йти геть. М е с i я Стiй, Мiрiам, скажи, ти в мене вiриш? М i р i а м (не одкриває лиця) Я вiрю, що ти божий син, Месiє, i всiм, окрiм мене, даси рятунок. М е с i я Усiм, крiм тебе, жiнко? М i р i а м Ти сказав. М е с i я Я не сказав того. М i р i а м Та я те чула. Прости, учителю, я мушу йти. (Вiдступає). М е с i я Куди ти йдеш? М i р i а м Не знаю. Так, на безвiсть. М е с i я Чого ж та йдеш? М i р i а м Бо мушу йти. М е с i я Навiщо? М i р i а м . Ти знаєш. Ти - Месiя! Я не знаю. М е с i я Зостанься тут. Мiрiам мовчки спиняється. М е с i я Скажи менi, ти чула, що говорив я людям? М i р i а м Так, Месiє. М е с i я Ти прийняла мої слова? М i р i а м Нiколи я не забуду їх. М е с i я I вслiд їх пiдеш? М i р i а м Вони слiдом за мною пiдуть всюди, волаючи: "Ти йдеiп в неправу путь!" I, мов на жар пекучий, наступати я буду на слова твої огнистi, - слiди мої вiд них кривавi будуть. М е с i я Уперта рiч твоя, ти мов рабиня, що знає волю пана i не слуха. Таких рабiв сувора кара жде. М i р i а м (падає навколiшки) О горе! Впала вже на мене кара, i вже її нiхто не здiйме з мене! М е с i я У тебе мало вiри. Якби ти хоч зерня вiри мала… М i р i а м О, я вiрю, без краю вiрю в тебе, сине божий, та я не вiрю в себе! Я не вiрю, щоб я могла твої слова прийняти. М е с i я Таке смирення гiрше вiд гординi. М i р i а м О, сто раз гiрше, я те добре знаю, i з того розпач мiй. М е с i я Ти не наводь обмови зайвої на власну душу, - такою чорною вона не може бути. М i р i а м О нi, учителю, вона чорнiша, нiж хата-пустка, що пiсля пожежi чорнiє порожнечею. Вода твоїх речей, цiлюща та живуща, душi моєї вигоїть не може. Вода боронить вiд огню живого, згорiлу ж хату дарма поливати. М е с i я Та що тобi спалило душу, жiнко? М i р i а м Не знаю: чи ненависть, чи любов. М е с i я Кого ж ненавидиш ти? М i р i а м Ворогiв. М е с i я Своїх? М i р i а м Твоїх. М е с i я Я їх казав любити. М i р i а м А я люблю… не їх. М е с i я Вони для тебе, як i для мене, ближнi. М i р i а м Але я вiд них далека, наче вiд єхидни. М е с i я Вони не вiдають, що творять. М i р i а м I єхидна несвiдома, а всяк її розтопче, як стрiне на шляху. М е с i я Якби єхидна могла покинути свою отруту, вона була б не гiрша вiд голубки. М i р i а м Але вона отрути не покине. М е с i я Про царство боже на землi ти чула? М i р i а м Та я ж тепер нiде його не бачу. М е с i я Ти дивишся й не бачиш, маловiрна. М i р i а м О так, не бачу! Свiтло твого духа мене слiпить. Чим ти менi яснiше, тим душi ворогiв менi темнiшi, тим менш єхидна схожа до голубки. Не маловiрна я, занадто вiрю, i вiра та мене навiк погубить. Я вiрю, що ти свiтло - i такого ся темрява до себе не приймає? Я вiрю, що ти слово - i такого отой глухорожденний люд не чує? Їм, може, треба iншого Месiї? Їм, може, сина божого не досить? М е с i я Вони слiпi, вони ще не прозрiли, самого слова мало їм для вiри, їм треба дiла. М i р i а м Ти творив дива! М е с i я Творив дива ще тiльки над водою; сього не досить - треба кровi. М i р i а м (з жахом) Кровi? Чиєї кровi, вчителю? М е с i я Моєї. М i р i а м Хай їм вона на голову впаде! М е с i я Не проклинай, вертається прокляття на того, хто сказав його. М i р i а м Нехай! Я знаю се, проклята я навiки, бо я любить не вмiю ворогiв. О, кожний тихий усмiх фарисея для мене гiрш вiд скорпiона злого. Менi бридка не так сама отрута, як все оте гнучке, пiдступне тiло. Я вся тремчу, коли його побачу. В моїх очах я чую зброї полиск, в моїх речах я чую зброї брязкiт, так я узброєна в свою ненависть, як вартовий коло царської брами, що радий вихопить на кожного свiй меч, хто тiльки зле замислить на владаря. М е с i я Чи ти й мене ненавидиш так, жiнко? М i р i а м (з докором) Учителю! М е с i я Ти, може, скажеш - любиш? М i р i а м Ти се сказав. М е с i я Я так сказав: хто мовить, що любить господа, а брата ненавидить, неправда то. М i р i а м Хiба ж i той не любить, хто душу вiддає? М е с i я Що значить, жiнко, вiддати душу? М i р i а м Значить - буть готовим загинуть за любов. М е с i я То се ж би звалось - вiддати тiло. В тiм душi нема. М i р i а м А хто покине батька, матiр, браття, все рiдне, любе, все, чим жив вiн досi для iншого - невже i той не любить? М е с i я Хто зрiкся всього, а себе не зрiкся, не любить той. М i р i а м О господи, якої ти жертви хочеш? М е с i я Жертви я не хочу, любовi тiльки. М i р i а м Мушу всiх любити? М е с i я Так, всiх. М i р i а м Всiх, окрiм тебе, - се можливо. Але тебе i всiх - се понад силу. Та за що ж, за що ж маю їх любити? М е с i я Недовiрки питають тiльки "за що?". М i р i а м О, як недовiрки любити вмiють! Як поломiнь, палка у них любов! М е с i я А та любов, що я вiд тебе хочу, повинна буть як сонце - всiм свiтити. М i р i а м О, що менi робить? Немає сонця в моїй душi. Нiч, нiч, понура нiч. М е с i я Ще, може, зiйде сонце i для тебе. М i р i а м (з раптовою надiєю) Учителю! чи ти менi позволиш пролити кров мою? М е с i я За кого? За людей? М i р i а м Нi, не за їх! М е с i я То нащо проливати даремне кров? М i р i а м А може, недаремне? А може, кров'ю викупить я зможу… М е с i я Кров без любовi викупить не може. М i р i а м Якби ти хтiв прийнять вiд мене викуп, щоб не лилась твоя святая кров! М е с i я Ти хочеш викупить мене? Мiрiам потакує мовчки головою. М е с i я Даремне! М i р i а м Нехай даремне! Та позволь загинуть хоч не за тебе, то з тобою вкупi! М е с i я Вааловi дають даремнi жертви, я ж не приймаю їх. М i р i а м Месiє! М е с i я Нi, для тебе я не Месiя. Ти мене не знаєш. (Вiдходить). Мiрiам зостається в пустинi сама. II Гефсiманський сад. Дванадцять ученикiв сплять непробудним сном. Месiя молиться. Мiрiам нишком крадеться попiд садовим муром, стає в найглибшiй тiнi, звiдки їй видко Месiю в мiсячному свiтлi. М е с i я (до ученикiв) Спите? Не спiть! Моя душа сумна до смертi… Ученики не озиваються, сплять.. М i р i а м (до себе) Боже! знов вiн одинокий, ще гiрше, нiж в пустинi! Сiї люди твердiшi вiд камiння… Он отам лежить той ученик, що - люди кажуть - учителю з усiх їх найдорожчий, а спить вiн, як i всi, - твердiше, може, бо наймолодший… Я одна не сплю, я вкупi з ним страждаю, тут же, поруч, та я нiма, як мур оцей, не видна, як сяя тiнь, так, мов я не людина, так, наче в мене i душi нема… Я приступлю до нього… (Вихиляється трохи з тiнi, але знов ховається). Нi, не смiю… Вiн знову скаже, як тодi сказав: "Яке тобi до мене дiло, жiнко?" Що ж я йому скажу? Моя душа тепер чорнiша. Я тепер не тiльки до ворогiв його ненависть маю, але й до друзiв. О, до сих ще бiльшу! Ви, сонне кодло! Свiтло опiвночi не будить вас? Вам заграва кривава очей лiнивих не здола розплющить? Бодай вам вiчний сон налiг на груди i зморою душив вас без кiнця! Менi сто раз вiд вас милiшi гади, бо в них таки, либонь, теплiша кров. (З вiдразою одвертається вiд сонного товариства. Дивиться на Месiю, прислухається). Про що вiн молиться? М е с i я (впiвголоса) Нехай мине ся чаша… М i р i а м Саваоф! чи й ся молитва в сю нiч твого престолу не досягне? Вовкам даси ти на поталу сина? М е с i я Але хай буде так, як ти бажаєш, а не як я… М i р i а м Сам Вельзевул, напевне, почув би милосердя. М е с i я (до ученикiв) Ви спите? Не спiть! моя душа смутна до смертi! М i р i а м Камiння у пустинi вiдкликалось потрiйною луною, але сi не обiзвуться, нi, дарма надiя! Я обiзвусь… Який злий дух тримає мої слова? Учителю! Єдиний! О свiточу моїх очей! Невже ти не бачиш, як я гину тут вiд туги, вiд болю, вiд тривоги? I нiчим, нiчим потгшити тебе не можу! …Я обiрвусь… Нi, голосу не стане. Коли ж i стане, дико забринить, немов шакала голос опiвночi, бо туга стиснула за серце… Я не можу, не можу бачити сього! Прощай!.. Ох, Мiрiам, ти проклята вiд бога! (Так само незамiтно для Месiї, але швидко вибiгає з саду). III На Голгофi. Нiч. Три хрести з розп'ятими, вже мертвими. Вiддалiк варта, iнших людей нема, тiльки Мiрiам сама пiд хрестом Месiї. М i р i а м Вiн їм простив. Вiн їм усiм простив. Вони те чули i на вiки вiчнi його слова потiхою їм будуть. А тiльки я не прощена зосталась, бо я не можу їм простить за нього. Я всiх i все ненавиджу за нього: i ворогiв, i друзiв, i юрбу, отой народ безглуздий, що кричав: "Розпни його, розпни!" - i той закон людський, що допустив невинно згинуть, i той закон небесний, що за грiх безумних поколiннiв вимагає страждання, кровi й смертi соромної того, хто-всiх любив i всiм прощав. Умер вiн, зраджений землею й небом, як завжди, одинокий. А тепер я тут сиджу, як завжди, одинока, даремнi сльози ллю i проклинаю все те, що вiн любив, i з кожним словом все бiльш надiю трачу на рятунок. I вiчно, вiчно буду одинока на сьому i на тому свiтi. Так, нiколи не скiнчиться темна туга i вiчно буде жаль палити серце. Тут завтра прийдуть тi прихильнi друзi, що тричi одрiкалися вiд нього, i та родина, що нiколи в ньому не бачила пророка; прийдуть, здiймуть його з хреста, - бо вже ж вiн неживий i бiльше мучитись за них не може, - покроплять млявими слiзьми й лагiдно спов'ють у хусти, понесуть покiрно пiд наглядом ворожих воякiв, сховають у печерi й розiйдуться. А може, потiм зiйдуться докупи тепленьким словом згадувать про того, про кого за життя так мало дбали! Ох, як би я тепер хотiла кинуть отрутними словами їм в обличчя, немов гарячим приском! Хай би очi їм випекло, тi очi безсоромнi, що смiли тут дивитися на муку того, чийого всi не варт мiзинця! Я знаю, що якби з'явилась я, ненавистю спотворена в обличчi, вони жахнулись би i запитали: "Яке тобi до всiх нас дiло, жiнко?" I я на те… що я на те сказала б? Я б мусила мовчати, бо ненависть не має голосу на поминках того, хто всiх любив i всiх прощав… Ой горе! В той час, як всi громадою зберуться згадать того, кого я так любила, я буду всiм чужа i одинока, не признана нiким, бо сам Месiя не признавав мене… О сине божий! Нехай в моїм життi все, все неправда, та вiр менi, що я тебе любила. Чи ти гадав, - я не зреклась себе? Зреклась! я прокляла себе i душу, ту душу, що не хтiв прийнять Месiя собi на жертву. Де ж ще бiльше горе, як не могти вiддать за друга душу?.. Темрява огортає все бiльше гору, i хрест, i жiнку пiд хрестом. IV Майдан в Єрусалимi. Перебiгають люди, оглядаючись боязко, часом сходяться малими гуртами i нищечком, шпарко перемовляються по кiлька слiв, потiм знов розходяться. Мiрiам повагом переходить майдан. Назустрiч їй Йоганна, одна з прихильниць Месiї. Й о г а н н а (до Мiрiам) Мир, сестро, й радiсть! М i р i а м Радостi i миру не знаю я так само, як тебе. Й о г а н н а Прости, що зачiпаю незнайому, але ж у нас така весела звiстка. М i р i а м Що то мене обходить? Й о г а н н а Всiх обходить! Месiя наш воскрес! М i р i а м (голосно) Воскрес? Месiя?! Й о г а н н а На бога, сестро, тихше! ще почує хто з люду й донесе синедрiону. М i р i а м Ви боїтесь, коли б вам за Месiю кров не пролити так, як вiн за вас пролив свою? Й о г а н н а Проллєм, як буде треба, - тепер не час. М i р i а м Ти, жiнко, чим торгуєш? Й о г а н н а Сказала б я, питання не до речi. М i р i а м А ти не знаєш, де тепер Месiя? На небi, певне? Й о г а н н а Кажуть, на землi, мiж людом ходить. М i р i а м Отже, в вас надiя, що є кому i вдруге кров пролить, як прийде знову час! (Гiрко смiється). А я не вiрю, щоб вiн воскрес, бо ви того не вартi! Й о г а н н а Вiн не вважав, чи вартий хто, чи нi. М i р i а м Се правда! вiн нiколи не вважав на те, що з вас нiхто його не вартий. I все-таки не вiрю, що воскрес вiн. Й о г а н н а Але ж вiн сам пророкував про те! М i р i а м Для сеї самої юрби воскреснуть? На се, либонь, не стало б i Месiї! Й о г а н н а Здається, помилилась я, бо ти, як бачу, не прихильниця його. М i р i а м Прихильних мав вiн досить i без мене. Йоганна зо страхом ховається в поблизький гурток. М i р i а м (їй услiд) Не бiйсь! не розкажу синедрiону, бо вiн для мене не милiш, нiж ти, хiба однаково ненависний. (Близько проходить старий галiлеянин, Мiрiам звертається до нього). Що, батьку, чи правду кажуть, що воскрес Месiя? С т а р и й Так правда, як i те, що вiн пролив за всiх нас кров свою святу, невинну. М i р i а м Вiн не за всiх пролив. Неправда, значить. С т а р и й Як не за всiх! М i р i а м За мене вiн нi краплi не проливав. С т а р и й А, ти не вiриш в нього… (Хоче й собi сховатись у гуртi). М i р i а м Я вiрю в нього! Старий спиняється. Вiрю бiльш, як ти, бiльш, як усi ви. С т а р и й То приходь сьогоднi до нас на збiр. М i р i а м (з вiдразою) Щоб я до вас прийшла?! Ховатися по норах вкупi з вами? Менi при вас нема чого робити: у мене на чолi немає плями! С т а р и й А в кого ж є? М i р i а м У вас, у всiх у вас! Усi ви допустили, щоб Месiя кривавий викуп дав за вашi душi. I вам прийнять його було не тяжко? Вiддячились ви, правда, хто сльозою, хто щирою до ворогiв любов'ю… С т а р и й Вiн сам казав нам ворогiв любити. М i р i а м А ви й зрадiли! так вам безпечнiше: душа врятована та й тiло не загине! С т а р и й (з острахом) Хто ти така? М i р i а м Я? "Одержима духом"! С т а р и й Благай Месiю, щоб зцiлив тебе i визволив вiд того злого духа святою силою своєї кровi й тiла. М i р i а м Щоб визволив мене цiною кровi? Своєї кровi? Та невже ти, дiду, гадаєш, нiби я себе цiную дорожчою, нiж чиста кров його? Так слухай же: чи в огнянiй геєнi, чи в темрявi без краю доведеться менi навiк-вiкiв з душею пробувати, та радощi моєї не зруйнує сам князь темноти, радощi вiд того, що на менi не важить кров Месiї, що вiн її за мене не пролив анi краплини. С т а р и й Як могло те статись? М i р i а м Ненависть врятувала вiд грiха. С т а р и й Кого ж ненавидиш? М i р i а м Всiх вас, себе i свiт. С т а р и й За тебе теж пролита кров, та дармо, бо ти не прийняла святого дару. М i р i а м I не прийму! бо я не Астарот, щоб мала кров приймати в подарунок. Непримiтно пiдходить слуга синедрiону i з ним римський преторiанець. С л у г а Про що говорите? С т а р и й (заминаючись) Це, бачиш… М i р i а м Про Месiю! С т а р и й Зовсiм ми не про теє розмовляли. П р е т о р i а н е ц ь А хто ж то, дiвчино, отой Месiя? Поки преторiанець i слуга слухають Мiрiам, старий галiлеянин ховається мiж людьми. М i р i а м А той, що ви недавно розп'яли, ви знаєте, вiн цар був iудейський. Тепер вiн знов по всiй країнi пiде, бо вiн воскрес, воскрес у новiй славi! Нехай там стережуться цар, i цезар, i весь синедрiон, пекельна рада! П р е т о р i а н е ц ь (хапає її за руки, киває на слугу) А дай шнурка, ми спутаємо кiзку, щоб не брикала дуже. М i р i а м Що? в'язати? (Зручно нахиляється, бере камiнь i пускає в голову слузi). Хоч одного, та все ж покарбувала! Її знов хапають за руки, скручують i в'яжуть. Слуга одною рукою обтирає кров, а другою помагає в'язати Мiрiам. М i р i а м Хотiла б я всю вашу кров пролити, вiддячити за жертву! П р е т о р i а н е ц ь Що ж та жертва, коли ви кажете, що вiн воскрес? М i р i а м Так що ж? Хiба минає все минуле? Вiн пережив три вiчностi в три ночi, прийняв три смертi. Чи тепер, воскресши, забуде вiн страждання, зраду, смерть? Простити може, а забути - нi! О, будьте проклятi! С л у г а Хто? М i р i а м Всi ви! Цезар, синедрiон, i цар, i весь народ! Тим часом на майданi гурти потайних прихильникiв Месiї зникли, а надбiгла юрба iудеїв, фарисеїв та садукеїв, почувши гомiн на майданi. С л у г а (кричить до народу) Гей, слухайте, вона нас проклинає! Г о л о с и з ю р б и Що? Що тут? Хто ся жiнка? Що їй треба? За що її зв'язали? Зрада? Змова? М i р i а м Я проклинаю вас прокльоном кровi! С л у г а Що суджено кленучому? Г о л о с и в ю р б i Камiння. Люди набирають камiння i з диким ревом кидають на Мiрiам. М i р i а м Месiє! коли ти пролив за мене… хоч краплю кровi дарма… я тепер за тебе вiддаю… життя… i кров… i душу… все даремне!.. Не за щастя… не за небесне царство… нi… з любовi! (Падає пiд градом камiння) 18/1 1901 This file was created with BookDesigner program [email protected] 02.07.2008 Читайте больше книг на сайте онлайн-библиотеки mir-knigi.org