Автор : Автор неизвестен Название книги: Котигорошко Читать на сайте: https://mir-knigi.org/author/avtor-neizvesten/189253-kotigoroshko [Котигорошко - i_001.png] [Котигорошко - i_002.png] Був собі один чоловік і мав шестеро синів та одну дочку. Пішли сини в поле орати і наказали, щоб сестра принесла їм обід. Вона й каже: — А де ви будете орати? Я не знаю. Вони кажуть: — Ми тягтимем скибу від дому аж до тієї ниви, де будемо орати,— то ти за тією борозною і йди. Та й поїхали. А змій, що жив за тим полем у лісі, взяв ту скибу закотив, а свою протяг до своїх палаців. От сестра, як понесла братам обідати, то пішла за тією скибою і доти йшла, аж поки зайшла до змієвого двора. Там її змій і вхопив. Поприходили сини додому та й кажуть матері: — Весь день орали, а ви нам не принесли обідати. — Як то не принесла? Адже Оленка понесла, та й досі нема. Я думала, вона з вами вернеться. Чи не заблукала! Брати й кажуть: — Треба йти шукати її. Та й пішли всі шість за тією скибою і зайшли-таки до того змієвого двора, де їх сестра була. Приходять туди, а вона там. — Братики мої милі, де ж я вас подіну, як змій прилетить? Він же вас поїсть! Коли це й змій летить. — А, — каже, — людський дух пахне. А що, хлопці: битися прийшли чи миритися? — Ні, — кажуть, — битися! — Ходім же на залізний тік! Пішли на залізний тік битися. Недовго бились: як ударив їх змій, так і загнав у той тік. Забрав їх тоді ледве живих і закинув до глибокої темниці. А той чоловік і жінка ждуть та й ждуть синів, — нема. От якось пішла жінка на річку прати, коли котиться горошина по дорозі. Жінка взяла горошину і з’їла. Згодом народився в неї син. Назвали його Котигорошком. Росте та й росте той син, як з води, — не багато літ, а вже великий виріс. Одного разу батько з сином копали колодязь — докопались до великого каменя. Батько побіг кликати людей, щоб допомогли його викинути. Поки батько ходив, а Котигорошко узяв та й викинув. Приходять люди, як глянули — аж поторопіли, так злякались, що в нього така сила, та й хотіли його вбити. А він підкинув того каменя вгору та й підхопив, — люди й повтікали. От копають далі й докопались до великого шматка заліза. Витяг його Котигорошко та й сховав. От і питається раз Котигорошко в батька, в матері: — Десь повинні в мене бути брати й сестра? — Е-е, — кажуть, — синку, була в тебе і сестра, і шестеро братів, та таке й таке їм трапилось. — Ну, — каже він, — так я ж піду їх шукати! Батько й мати умовляють його: — Не йди, сину: шестеро пішло та загинуло, а то ти один щоб не загинув?! — Ні, таки піду! Як же так—свою кров не визволити? Узяв те залізо, що викопав, та й поніс до коваля. — Скуй, — каже, — мені булаву, та велику! Як почав коваль кувати, то скував таку, що насилу з кузні винесли. Узяв Котигорошко ту булаву, як махнув, як кинув угору, а далі каже до батька: — Ляжу я спати, а ви мене збудіть, як летітиме булава через дванадцять діб. Та й ліг. На тринадцяту добу гуде та булава! Збудив його батько, він схопився, підставив пальця, булава як ударилась об нього, так і розскочилась надвоє. Він і каже: — Ні, з цією булавою не можна йти шукати братів та сестру, — треба скувати другу. Поніс її знову до коваля. — На, — каже, — перекуй, щоб була по мені! Викував коваль ще більшу, Котигорошко й ту шпурнув угору та ліг знову спати на дванадцять діб. На тринадцяту добу летить та булава назад, реве — аж земля дрижить. Збудили Котигорошка, він схопився, підставив пальця, — булава як ударилась об нього, — тільки трошки зігнулась: — Ну, з цією булавою можна йти шукати братів та сестру. Печіть, мамо, буханці та сушіть сухарі, — піду. Узяв ту булаву, в торбу буханців та сухарів, попрощався — пішов. Пішов за тією скибою, за тією давньою, що ще трохи знати було, та й зайшов у ліс. Іде тим лісом, іде та й іде, коли приходить до великого двора. Увіходить у двір, тоді в будинки, а змія нема, сама сестра Оленка вдома. — Здорова була, дівчино! — каже Котигорошко. — Здоров був, парубче! Та чого ти сюди зайшов: прилетить змій, то він тебе з’їсть. [Котигорошко - i_003.png] — Отже, може, й не з’їсть! А ти ж хто така? — Я була одна дочка в батька й матері, та мене змій украв, а шестеро братів пішли визволяти та й загинули. — Де ж вони? — питається Котигорошко. — Закинув змій до темниці, я й не знаю, чи ще живі, чи, може, на попілець потрухли. — Отже, може, я тебе визволю, — каже Котигорошко. — Де тобі визволити? Шестеро не визволило, а то б ти сам! — каже Оленка. — Дарма! — відказує Котигорошко. Та й сів на вікні, дожидається. Коли це летить змій. Прилетів та тільки в хату — зараз: — Ге, — каже, — людський дух пахне! [Котигорошко - i_004.png] — Де б то не пах, — відказує Котигорошко, — коли я прийшов. — Агов, хлопче, а чого тобі тут треба? Битися чи миритися? — Де то вже миритися — битися! — каже Котигорошко. — Ходім же на залізний тік! — Ходім! Прийшли. Змій і каже: — Бий ти! — Ні, — каже Котигорошко, — бий ти спочатку! От змій як ударив його, так по кісточки і ввігнав у залізний тік. Вирвав ноги Котигорошко, як махнув булавою, як ударив змія — ввігнав його в залізний тік по коліна. Вирвався змій, ударив Котигорошка — і того по коліна ввігнав. Ударив Котигорошко вдруге — по пояс змія загнав у тік, утретє — зовсім убив. Пішов тоді в льохи-темниці глибокі, відімкнув своїх братів, а вони тільки-тільки що живі. Забрав тоді їх, забрав сестру Оленку і все золото та срібло, що було в змія, та й пішли додому. От ідуть, а він їм і не признається, що він їх брат. Пройшли так скільки дороги, сіли під дубком спочивати. Котигорошко притомився після того бою та й заснув. А ті шестеро братів і радяться: — Будуть з нас люди сміятися, що ми шестеро змія не подужали, а він сам убив. Та й добро собі забере. От радилися-радилися та й нарадилися: тепер він спить, не почує, — прив’язати його добре ликом до дубка, щоб не вирвався, — тут його звір і розірве. Як радились, так і зробили: прив’язали та й пішли собі. А Котигорошко спить і не чує того. Спав день, спав ніч, прокидається, — прив’язаний. Він як рвонувся, — так того дубка й вивернув з корінням. От узяв тоді того дубка на плечі і пішов додому. Підходить до хати, аж чує: брати вже прийшли та й розпитують в матері: — А що, мамо, чи в вас іще були діти? — Та як же? Син Котигорошко був та вас пішов визволяти. Вони тоді: — Оце ж ми його прив’язали, — треба бігти та одв’язати! А Котигорошко як пошпурить тим дубком у хату, — замалим хати не розвалив. — Оставайтесь же, коли ви такі! — каже. — Піду я в СВІТ. [Котигорошко - i_005.png] [Котигорошко - i_006.png] Та й пішов знову, на плечі булаву взявши. Іде собі, іде, коли дивиться — відтіль гора і відсіль гора, а між ними чоловік руками й ногами в ті гори вперся та й розпихає їх. Каже Котигорошко: — А ш;о ти, чоловіче, робиш? — Гори розпихаю, щоб шлях був. — А куди йдеш? — питає Котигорошко. — Щастя шукати. — Ну то й я туди. А як ти звешся? — Вернигора. А ти? — Котигорошко. Ходім разом! — Ходім! Пішли вони. Ідуть, коли бачать — чоловік серед лісу як махне рукою — так дуби й вивертає з корінням. [Котигорошко - i_007.png] — А що ти, чоловіче, робиш? — Дерева вивертаю, щоб іти було просторіше. — А куди йдеш? — Щастя шукати. — Ну то й ми туди. А як звешся? — Вернидуб. А ви? — Котигорошко та Вернигора. Ходім разом! — Ходім! Пішли втрьох. Ідуть, коли бачать — чоловік із здоровенними вусами сидить над річкою; як крутнув вусом, так вода й розступилася, що й по дну можна перейти. Вони до нього: — А що ти, чоловіче, робиш? — Та воду відвертаю, щоб річку перейти. — А куди йдеш? — Щастя шукати. — Ну то й ми туди. А як звешся? — Крутивус. А ви? — Котигорошко, Вернигора, Вернидуб. Ходім разом! — Ходім! Пішли. І так їм добре йти: де гора на дорозі — Вернигора перекине; де ліс — Вернидуб виверне; де річка — Крутивус воду відверне. От зайшли вони в такий великий ліс, — коли бачать, аж у лісі стоїть хатка. Увійшли в хатку — нікого нема. — Отут ми й заночуємо. Переночували, а на другий день Котигорошко й каже: — Ти, Вернигоро, зоставайся дома та вари їсти, а ми втрьох підемо на полювання. Пішли вони, а Вернигора наварив їсти та й ліг спочивати. Коли хтось стукає в двері: — Відчини! — Не великий пан, відчиниш і сам! — каже Вернигора. Двері відчинилися, і знов хтось кричить: — Пересади через поріг! — Не великий пан, перелізеш і сам! Коли влазить дідок маленький, а борода на сажень волочиться. Як ухопив Вернигору за чуба та й почепив на гвіздок на стіну. А сам усе, ш;о було наварене, виїв, випив, у Вернигори із спини шматок шкіри видрав та й подався. Вернигора крутивсь, крутивсь, якось одірвав свого чуба, кинувся знову варити; поки товариші поприходили, уже доварює. [Котигорошко - i_008.png] — А чого ти запізнився з обідом? — Та задрімав трохи... Наїлись і полягали спати. На другий день устають, Котигорошко й каже: — Ну, тепер ти, Вернидубе, зоставайся, а ми підемо на полювання. Пішли вони, а Вернидуб наварив їсти та й ліг спочивати. Аж хтось стукає в двері: — Відчини! — Не великий пан, відчиниш і сам! — Пересади через поріг! — Не великий пан, перелізеш і сам! Коли лізе дідок маленький, а борода на сажень волочиться. Як ухопив Вернидуба за чуба й почепив на [Котигорошко - i_009.png] гвіздок. А сам усе, що було наварене, виїв, випив, у Вернидуба із спини шматок шкіри видрав та й подався. Вернидуб борсався, борсався, якось уже там з гвіздка зірвався та й ну швидше обід варити. Коли це приходить товариство: — А що це ти з обідом спізнивсь? — Та задрімав, — каже, — трохи... А Вернигора вже й мовчить: догадався, що воно було. На третій день зостався Крутивус, — і з ним те саме. А Котигорошко й каже: — Ну й ліниві ви обід варити! Уже ж завтра ви йдіть на полювання, а я зостануся вдома. На другий день ті троє йдуть на полювання, а Коти- [Котигорошко - i_010.png] горошко вдома зостається. От наварив він їсти та й ліг спочивати. Аж грюкає хтось у двері: — Відчини! — Стривай, відчиню, — каже Котигорошко. Відчинив двері — аж там дідок маленький, а борода на сажень волочиться. — Пересади через поріг! Узяв Котигорошко, пересадив. Коли той пнеться до нього, пнеться. — А чого тобі? — питає Котигорошко. — А ось побачиш, чого, — каже дідок, доп’явсь до чуба та тільки хотів ухопити, а Котигорошко: — То ти такий! — та собі хап його за бороду, вхопив сокиру, потяг його в ліс, розколов дуба, заклав у розколину дідову бороду й защемив її там. — Коли ти, — каже, — такий, дідусю, що зараз до чуба берешся, то посидь собі тут, я знову сюди прийду. Приходить він у хату, — вже й товариство поприходило. — А що обід? — Давно впрів! Пообідали, а тоді Котигорошко й каже: — А ходіть лиш, я вам таке диво покажу, що ну! Приходять до того дуба, коли ні дідка, ні дуба нема: вивернув дідок дуба з коренем і потяг за собою. Тоді Котигорошко розказав товаришам, що йому було, ті вже й про своє призналися, як їх дідок за чуба чіпляв та ремені з спини драв. — Е, — каже Котигорошко, — коли він такий, то ходім його шукати. А де дідок того дуба тяг, там так і знати, що волочено,— вони тим слідом і йдуть. І так дійшли аж до глибокої ями, що й дна не видно. Котигорошко й каже: [Котигорошко - i_011.png] [Котигорошко - i_012.png] — Лізь туди, Вернигоро! — А цур йому! — Ну ти, Вернидубе! Не схотів і Вернидуб, і Крутивус. — Коли ж так, — каже Котигорошко, — полізу я сам. Наплели вони шнурів, намотав Котигорошко на руку кінець та й каже: — Спускайте! Почали вони спускати, довго спускали, — таки сягнули до дна — аж на інший світ. Став там Котигорошко ходити,— аж дивиться: стоїть палац великий. Він увійшов у той палац, а там усе так і сяє золотом та дорогим камінням. Іде він покоями, — аж вибігає йому назустріч королівна — така гарна, що у світі кращої нема! [Котигорошко - i_013.png] Ой, — каже, — чоловіче добрий, чого ти сюди зай- шов? — Та я, — говорить Котигорошко, — шукаю дідка маленького, ш;о борода на сажень волочиться. — Е, — каже вона, — дідок бороду з дубка визволяє. Не йди до нього, він тебе вб’є, бо вже багато людей повбивав. — Не вб’є! — каже Котигорошко. — То ж я йому й бороду защемив. А ти ж чого тут живеш? — А я, — каже вона, — королівна, та мене цей дідок украв і в неволі держить. — Ну то я тебе визволю. Веди мене до нього! Вона й повела. Коли й справді: сидить дідок і вже бороду визволив з дуба. Як побачив Котигорошка, каже: — А чого ти прийшов? Битися чи миритися? — Де вже, — каже Котигорошко, — миритися — битися! От і почали вони битися. Бились-бились, таки вбив Котигорошко дідка своєю булавою. Тоді вдвох із королівною забрали все золото й дороге каміння у три мішки та й пішли до тієї ями, якою він спускався. Підійшов до ями та й гукає: — Агов, побратими, чи ви ще є? — Є! Він прив’язав до мотузка один мішок та й сіпнув, щоб тяг ли: — Це ваше. Витягли, спустили знову мотузок. Він прив’язав другий мішок: — І це ваше. І третій їм віддав, — усе, що добув. Тоді прив’язав до мотузка королівну: — А це моє, — каже. Витягли ті троє королівну, тоді вже Котигорошка треба тягти. Вони й роздумали: — Нащо будемо його тягти? Нехай лучче й королівна нам дістанеться. Підтягнім його вгору, а тоді й пустимо, він упаде й уб’ється. А Котигорошко догадався, що вони вже надумали щось, — узяв прив’язав до мотузка каменюку й гукає: — Тягніть мене! Вони підтягли високо, а тоді й кинули, — камінь тільки гуп! — Ну, — каже Котигорошко, — добрі ж ви! Пішов він підземним світом. Іде та іде, коли насунули хмари, як ударить дощ та град! Він і заховався під [Котигорошко - i_014.png] дубом. Коли чує — на дубі пищать грифенята в гнізді. Він заліз на дуба й прикрив їх свитою. Перейшов дощ, прилітає велика птиця гриф, тих грифенят батько. Побачив, що діти вкриті, та й питає: — Хто це вас накрив? А діти кажуть: — Як не з’їси, то ми скажемо. — Ні, — каже, — не з’їм. — Отам чоловік сидить під деревом, то він накрив. Гриф прилетів до Котигорошка та й каже: — Кажи, що тобі треба, я тобі все дам, бо це вперше, що в мене діти зосталися живі. А то все — я полечу, а тут піде дощ — вони в гнізді й заллються. [Котигорошко - i_015.png] — Винеси мене, — каже Котигорошко, — на той світ! — Добру ти мені загадку загадав! Ну та дарма, треба летіти! Візьмемо з собою шість кадовбів м’яса та шість кадовбів води, то як я летітиму та поверну до тебе голову направо, ти мені і вкинеш в рот шматок м’яса, а як поверну наліво — даси трохи води, а то не долечу й упаду. Взяли вони шість кадовбів м’яса та шість кадовбів води, сів Котигорошко на грифа — полетіли. Летять та й летять, як поверне гриф голову направо, то Котигорошко йому вкине в рот шматок м’яса, а як наліво — дасть йому трохи води. Довго так летіли, — от-от уже долітають до цього світу. Коли гриф повертає голову направо. [Котигорошко - i_016.png] а в кадовбах і шматочка м’яса нема. Тоді Котигорошко відрізав у себе литку та й кинув грифові в рот. Вилетіли нагору, гриф і питається: — Чого це ти мені якогось не такого м’яса дав аж наприкінці? Котигорошко й показав на свою ногу: — От чого, — каже. Тоді гриф полетів і приніс цілющої води; як покропили тією водою, литка й приросла. Гриф тоді повернувся додому, а Котигорошко пішов шукати своїх товаришів. А вони вже подались туди, де тієї королівни батько, там у нього живуть та й сваряться поміж себе: кожен хоче з королівною оженитися, то й не помиряться. Коли це приходить Котигорошко. Вони полякалися, а він каже: — Ви мене зрадили, мушу вас покарати. Та й покарав. А сам одружився з тією королівною та й живе. [Котигорошко - i_017.png] Читайте больше книг на сайте онлайн-библиотеки mir-knigi.org